Помирає друг. Волонтер з Херсону. Вивозив дітей, носив аптечки,перепливав Дніпро на гумовому човні,аби комусь дати шанс. А собі не встиг. Дрон швидший за добро. Моя люба тітонька вагітна. Друга дитинка. Новий маленький серцебит у світі. Колега. Сорок п’ять. Рак. Людина, що не любила цукор і токсичних людей. Програла тілу. Чи це тіло програло нам усім? Мамі — 42. Ми співали їй "Happy Birthday"під тост із домашнім вином. Танцювали. Бо не знали, скільки таких днів ще буде. Бо знали, скільки їх не буде в інших. Ну от —теракт у Сумах. Грьобані росіяни. За що? За все. У Києві — квітнуть дерева. Всі знімають сторіс. Ще трохи — і хтось запустить марафон "Весна в моїй душі". А на сході — квіт нації. І він гине. Не поетично. Не кінематографічно. Гине — боляче. А я не знаю їхніх імен. Мені соромно. Я закохуюся. Красива кав’ярня. Красива весна. Красива рука на моїй. Це і є дуальність життя. На межі могили й роддому. Між новинами і новинами. Між "він загинув" і "вона народила". Між гівно і магнолії.найсміливіше з усього —не збожеволіти.