kradiika.knyg

Зараз я просто хочу понииитии.Без запитань, без порад, без “тримайся, ти сильна”, без “усе минеться”.Просто — як при нежиті, коли в тебе ніс забитий, вже геть не дихається і ти береш серветку, щоб вишмаркатись. Ось зараз я так вишмаркую всі думки, які гудуть у голові.Я повернулась з подорожі. А там я була… я. Не версія для зуму. Не версія “добрий день, колеги, сподіваюсь, у вас все добре”. А та справжня — яка ходить босоніж на світанки, купається в річках та морях, говорить з небом, ловить сонце на щоки.А зараз що? Я це я?А ще в мене сесія. І я не знаю, хто ця людина, яка вирішила, що мені треба магістратура. Я чи моя тривожна дитина, яка хоче, щоб батьки не розчарувалися? Бо чесно — я вже не хочу її закінчувати.Але ж як це — кинути? Що скаже мама? А тато?Синдром «не розчарувати нікого, крім себе» — вітаю, у вас підписка без скасування.Штраф 20 тисяч гривень.За що?За те, що я неправильно заповнила податкову декларацію. Бо внесла цифри не туди.Бо намагалась бути чесною і декларувати всі доходи.І от я, чесна дурепа, тепер проходжу кола пекла з держорганами, виконавчою службою, заблокованими картками й бажанням просто кричати в подушку «ТА ЗА ЩО?!».І як вишенька на тортик — тиждень перед місячними.Гормони — як клоуни на бензопилах.Хочу 100 мільйонів шоколадок, 0 розмов і 1000 сенсорних подразнень.І ще мільйон дрібних думок, які лізуть у голову, як мурашки в розсипаний цукор.Що буде далі? Що зі мною не так?Раніше я просто зникала. Вимикала світ. Відрізала всіх.Але так я втратила багатьох. Дуже багатьох.І тепер вчуся — як воно, залишатися.Писати. Говорити.Просити про допомогу (так, у стресі, так, з соромом, так, з відчуттям провини.)Але вчуся.Дякую, що дочитали.Пост не для обговорення. Пост для вишмарку.Можна не лайкати.

Помирає друг.Волонтер з Херсону.Вивозив дітей, носив аптечки,перепливав Дніпро на гумовому човні,аби комусь дати шанс.А собі не встиг.Дрон швидший за добро.Моя люба тітонька вагітна.Друга дитинка.Новий маленький серцебит у світі.Колега. Сорок п’ять.Рак.Людина, що не любила цукор і токсичних людей.Програла тілу.Чи це тіло програло нам усім?Мамі — 42.Ми співали їй "Happy Birthday"під тост із домашнім вином.Танцювали.Бо не знали, скільки таких днів ще буде.Бо знали, скільки їх не буде в інших.Ну от —теракт у Сумах.Грьобані росіяни. За що?За все. У Києві — квітнуть дерева.Всі знімають сторіс.Ще трохи — і хтось запустить марафон "Весна в моїй душі".А на сході — квіт нації.І він гине.Не поетично. Не кінематографічно.Гине — боляче.А я не знаю їхніх імен.Мені соромно.Я закохуюся.Красива кав’ярня.Красива весна.Красива рука на моїй.Це і є дуальність життя.На межі могили й роддому.Між новинами і новинами.Між "він загинув" і "вона народила".Між гівно і магнолії.найсміливіше з усього —не збожеволіти.

Була у подорожі. Почала з робочої, закінчила туристичною.Ця мандрівка, в першу чергу, виявилася не про відкриття і дослідження нових локацій, їжі, традицій, людей і того, що зазвичай передбачають подорожі (доволі цінних та приємних аспектів, мушу зазначити,)… а про усвідомлення такого явища як дружба.Все почалося з питання моєї милої компаньйонки Марини: «а про що для тебе дружба?». Прикро визнати, але відповіді у мене не було…Ну і потім ходила і декілька днів шукала її.То виявилося, що для мене дружба - це про відсутність необхідності бути не собою і при цьому залишатися безтурботною щодо цього. Так, tricky, адже не завжди і в спілкуванні з собою можна цього досягнути😅 Але як є) + це давати ці ж можливості людині, з якою дружиш.Наскільки утопічно прагнути так почуватися поряд із людиною? Наскільки велика ймовірність так почуватися поряд із людиною? Скільки сміливості треба мати, щоб хоча б спробувати так почуватися поряд з людиною?Чи треба буде привчати свою майбутню дитину в ситуації коли хтось говоре «по тебе прийшла подруга твоєї мами», відповідати, що у мами нема подруги?😆Just joking😅#ототаке