Source
Книжкове буття | Катеринка Ільчук | Не очікувала я, що «Алхімізовані» так мене вразять, що я просто не змо...
2 190 Views/Reach
2026-10-17 06:13
Message №12453
Не очікувала я, що «Алхімізовані» так мене вразять, що я просто не зможу думати ні про що, крім книжки, читати під час обідньої перерви і чекати вечора, щоб продовжити. Думала, що коли враження трохи минуть, написати відгук буде простіше, але досі не знаю, з чого почати.
Це темне готичне фентезі з виразною романтичною лінією про те, що трапляється, коли добрі сили програють. Що трапляється, коли добрі сили — не такі вже й добрі, але добріші із двох варіантів, а ще дуже люблять владу. Що трапляється, коли історію переписують, щоб вона була вигідна для маніпуляцій людьми під час і після війни.
СенЛінЮ наполовину японського походження; бабуся по матері та її родина були громадянами США, яких інтернували під час Другої світової. Бабусі було 16 років. Через це авторка з дитинства бачила суперечність між міфом про Другу світову війну як абсолютно чисту перемогу Добра над Злом і тим, що відбулося з їхньою власною сім’єю. Саме звідси виросла тема: що історія переможців викреслює з пам’яті?
В книжці багато про пам'ять. Є пам’ять Гелени й амнезія — тут ми бачимо, як швидко можуть зникнути деталі, люди, події, якщо в своїй пам'яті обходити їх стороною. Якщо не помічати чогось. Пригадую, як в мене була певна подія, про яку я нікому не розказувала кілька років — потім я вже не була певна, була ця подія, чи я її вигадала. Деталі стерлися і були наче в тумані. Ось це щось схоже.
Є колективна пам’ять країни, де переможці вирішують, що залишиться. Де якщо ти на стороні добра, то можеш робити будь-що для перемоги — найгірші речі.
Я довго не могла зрозуміти, чому авторка так відбивається від ярлика роментезі — і це мене зацікавило, то я шукала інтерв'ю. Прийнято вважати, що пари в роментезі — це правильне, бажане і чисте кохання. Тут воно точно таким не є і авторка не хотіла, щоб так думали. Ці стосунки далекі від «правильних». З цим погоджуюся — бо це радше і не кохання в тому сенсі, як зараз розуміють ідеальні стосунки, це одержимість героїнею. І красива ця одержимість може бути лише на сторінках книжки. Багато хто пише у відгуках, що Кейн не мав вибору, тому став тим, ким став. Але це неправда, більшість людей мають лінії, які ніколи не переступлять навіть для коханої і найдорожчої людини. В Кейна таких меж не було — і це був його вибір.
Кейн монстр — і таким залишився до фіналу. Він не став кращим наприкінці, лише змінилися умови. Чи стає злочин менш страшним, якщо людина вчинила його заради того, кого любить — авторка показує, що ні. Любов тут заходить надто далеко — і це не має виправдання.
Гелена — травмована героїня, яка прив'язана до Кейна до кінця життя. Чи любов це? Чи це те, чого вона хотіла? Він не відпустить її досліджувати вівімантію, не відпустить її в подорож. Вона замкнена в селі як в клітці. Чи взагалі стосунки можуть замінити в житті все інше? Чи може, пережитих подій достатньо для решти життя, тому тепер можна сховатися від усіх і всього?
Хоча я дочитала цю історію 1 жовтня, подумки часто до неї повертаюся дотепер. Це сто з десять. Дуже сподіваюся, авторка буде писати інші світи й сюжети.
Це темне готичне фентезі з виразною романтичною лінією про те, що трапляється, коли добрі сили програють. Що трапляється, коли добрі сили — не такі вже й добрі, але добріші із двох варіантів, а ще дуже люблять владу. Що трапляється, коли історію переписують, щоб вона була вигідна для маніпуляцій людьми під час і після війни.
СенЛінЮ наполовину японського походження; бабуся по матері та її родина були громадянами США, яких інтернували під час Другої світової. Бабусі було 16 років. Через це авторка з дитинства бачила суперечність між міфом про Другу світову війну як абсолютно чисту перемогу Добра над Злом і тим, що відбулося з їхньою власною сім’єю. Саме звідси виросла тема: що історія переможців викреслює з пам’яті?
В книжці багато про пам'ять. Є пам’ять Гелени й амнезія — тут ми бачимо, як швидко можуть зникнути деталі, люди, події, якщо в своїй пам'яті обходити їх стороною. Якщо не помічати чогось. Пригадую, як в мене була певна подія, про яку я нікому не розказувала кілька років — потім я вже не була певна, була ця подія, чи я її вигадала. Деталі стерлися і були наче в тумані. Ось це щось схоже.
Є колективна пам’ять країни, де переможці вирішують, що залишиться. Де якщо ти на стороні добра, то можеш робити будь-що для перемоги — найгірші речі.
Я довго не могла зрозуміти, чому авторка так відбивається від ярлика роментезі — і це мене зацікавило, то я шукала інтерв'ю. Прийнято вважати, що пари в роментезі — це правильне, бажане і чисте кохання. Тут воно точно таким не є і авторка не хотіла, щоб так думали. Ці стосунки далекі від «правильних». З цим погоджуюся — бо це радше і не кохання в тому сенсі, як зараз розуміють ідеальні стосунки, це одержимість героїнею. І красива ця одержимість може бути лише на сторінках книжки. Багато хто пише у відгуках, що Кейн не мав вибору, тому став тим, ким став. Але це неправда, більшість людей мають лінії, які ніколи не переступлять навіть для коханої і найдорожчої людини. В Кейна таких меж не було — і це був його вибір.
Кейн монстр — і таким залишився до фіналу. Він не став кращим наприкінці, лише змінилися умови. Чи стає злочин менш страшним, якщо людина вчинила його заради того, кого любить — авторка показує, що ні. Любов тут заходить надто далеко — і це не має виправдання.
Гелена — травмована героїня, яка прив'язана до Кейна до кінця життя. Чи любов це? Чи це те, чого вона хотіла? Він не відпустить її досліджувати вівімантію, не відпустить її в подорож. Вона замкнена в селі як в клітці. Чи взагалі стосунки можуть замінити в житті все інше? Чи може, пережитих подій достатньо для решти життя, тому тепер можна сховатися від усіх і всього?
Хоча я дочитала цю історію 1 жовтня, подумки часто до неї повертаюся дотепер. Це сто з десять. Дуже сподіваюся, авторка буде писати інші світи й сюжети.