#начитала «Намул»
Юлії Медвідь-Гнепи

Маємо жінку, дитячу письменницю. Нещасна жінка, нещасна мама. Боїться жити, боїться старіти. Живе не минулим, але якимось згадками то про дитячі травми (що їй не так сказала чи зробила мама), то про шлюб, який розпався (бо мужик гандон).

Маємо підлітку. Її доньку. В неї через одну ситуацію в школі почалася депресія, а ще раніше булімія. Про булімію мама не знає. Про решту знає, але робить вигляд, що про це не треба говорити із дитиною.

І от поїхали вони в дитячий табір. Мама, бо думала, що це допоможе доньці відволіктися і знайти друзів (ага, на два тижні). Донька — щоб мама відчепилася. В таборі як в державному таборі в моєму дитинстві (Супутник, привіт): підлітки пʼють, танцюють мєдлякі, хлопці кудись втікають, з кимось фліртують вожаті (а хтось фліртує із вожатими).

▫️ Спочатку скажу, що анотація абсолютно не підходить цій книжці. Бо через неї я була певна, що це трилер. А це не так! Можливо, це драма. Сімейна чи соціальна, бо тут хватає і першого, і другого.

▫️ Це книжка на 290 сторінок, але читала її я довго. Коли не читала, часто поверталася думками до двох героїнь. Бо сюжет затягував як намул, тож треба була відстань, щоб подумати про їхнє життя (а заодно і про своє).

Це книжка про те, як доросла, яка не стала дорослою і не взяла відповідальність за своє життя, виховує доньку. Так, їі (цю героїню) ніхто не вчив. А когось прям вчили жити це життя? Так, хтось ламається швидше, ніж інший.

Це книжка про підлітку, яка не знала, як відстояти себе, а ніхто інший за неї і не постояв. Яка живе в своєму світі і не пускає туди нікого, бо вже напускалася і тепер через це не ходить в школу і не має друзів.

Це книжка про безвідповідальних дорослих. Після неї я ще подумала, як взагалі вижила в усіх дитячих таборах, в яких бувала.

Вона сумна, мульна (от як водна в озері, коли там покупалися вже всі хто міг) і безрадісна. І мені сподобалася. Тільки анотацію і обкладинку змінити би.