STEPANETS | 4 роки з того самого дня, який розрізав життя на дві частини.В символі...

4 роки з того самого дня, який розрізав життя на дві частини.В символічну дату хочеться знову все пригадати в деталях.Переддень великої війни був яскравим. 22 лютого ми з Оленою лазили по міським крутим заброшкам, стало сонячно, й дуже весняно. 23 лютого я зробив операцію на очах, теж тієї незабутньої ночі не спав, й одразу почув перші вибухи.З новин дізнались - війна.Були справи у Святошинському суді - засідання на 10 ранку. Ми промайнули крізь охоплене панікою місто. Олена вела мене місцями під руку, бо я ніц не бачив.Суд був зачинений, на нас зиркнув розгублений охоронець як на навіжених.Неквапливо рушили пішки Борщагівкою до швидкісного, спостерігаючи черги до всього, що тільки траплялося на шляху.Магазини, банкомати, бювети, банки. Ми тоді жили на Печерську. Додому на метро. Дорогою вирішили залізно, що з Києва нікуди не подінемося.Згадалася моя бабуся, яка пережила Бабин Яр, й всю окупацію лишалась на Подолі.Перші дні великої війни тягнулися як розчавлена свіжа жувачка, що приклеїлася до підошви, й ніяк не відпаде. Бридка, навʼязлива.Кортіло йти захищати рідне місто, але більшість знайомих дізнавшись про мої очі морозились.Тоді доля все ж закинула мене в цікавий підрозділ, де я більше був корисний я провідник підземним (й не тільки) Києвом.Чимало цікавого залишилось в моїх щоденниках за той час, колись напишу про це книгу. Чого вартували тільки поїздки вулицями спорожнілого Києва на броньованому «Мерседесі», де товщина дверцят співрозмірна з броньою танка, нічні вилазки з пострілами й перегонами на шаленій швидкості… Здавалося, що світ летить в тартарари. Вирішувалася доля країни. 2-3 години сну щодня, постійна тривога, ночівлі на бетоні… зранку підривалися дивитися новини, й інколи здавалося, що місто вже оточили звідусіль, й нас чекає доля Маріуполя тільки в більшому масштабі. Нічого не знали навіть високі чини. Батькам у двір прилетів «Град», вбив людину.Водночас були зустрічі з дуже цікавими, й вагомими в країні персоналіями, яких в мирний час доводилося бачити тільки на екрані.Запамʼяталось й багато негативу, про який до кінця війни говорити зарано, щоб не сіяти зраду.Перші похорони друзів…Коли росіян відбили від Києва, я відчув це майже ментально. Немов велика чорна хмара пішла з неба, й простір очистився від сморіду.Тоді закінчилася й моя військова кампанія. Все ж, це забрало добрячий шмат здоров’я, крім того з літа 2022 й до сьогодення сиджу на рецептурних ліках. Аа, очі теж відновлювались в польових умовах, всі лікарі з приватної клініки втікли з міста, й захисні післяопераційні лінзи довелося витягувати брудними руками прямо в підвалі дислокації.Пафосних фото не залишилось, та й не було бажання їх робити, хоча я спав прямо біля кімнати зі зброєю, й міг наробити купу крутих аватарок, щоб зараз мені інколи не писали хейтери «Чого не воюєш, Степанець?».До речі, за моє хвацьке прагнення в оволодінні ПКМ, один веселий полкан дав мені кличку «Діггер-пулємьотчик».Немає й документів ніяких, що я взагалі десь був, крім однієї паперової подяки від бригадного генерала профільної структури з вельми розмитим текстом.Та й не треба воно все, це було зроблено за покликом серця й совісті.Ну а коли в моїх послугах вже ніхто не був зацікавлений, я повернувся додому до коханої Олени.Їй було важко одною без мене, майже весь час сиділа просто вдома. Тоді ми створили наш канал на ютубі. Багато хто знає його тепер.Ось такі сьогодні напали на мене спогади )Це нечисленне фото з тих днів скаже більше ніж сотня слів, й добре демонструвало мій тодішній стан. Шапка камуфляжна тепла лишилася на згадку, ви її бачили на відео.Дякую, всім хто має сили продовжувати боротьбу, всім хто вірить в майбутнє України.