затишок. “We’ll make pretend that you and me lived ever after happily.”сонце догоряє на долоні, летить волан в поле пшениці.ми дуже гарно поговорим, забудем на зорі подивиться.собака бігає під ногами, вітерець свистить народників, ми в щастя трохи вкрали, ми стали трішки природніми.блукаємо бідно одягнуті, календами святкуєм річницю. сьогодні будемо гарними, а позавтра поїдемо вчиться.ти переглянула старі лясé, накупляла через них книжок, робиш цікавим кожний процес, так ніжно цілуєш в чоло. неймовірна пристрасть в біллі, шепочеш брудні слова. це те саме кохання, Біллі? з часом розумію — не вона!черга сліз через день, зневіра, депресія, спустошення. ми разом вигоріли та згоріли, у лють перейшла ноша ця.апатія в машині, безнадія зранку, відчуження поглядів. приглушений плач без старту або відсутність подиву.істеричний сміх, корозія душі та тиша, що так кричить.обіцяв, що не писатиму вірші, що тобі немає причин. це гниття, саморуйнування, розпад, тріщина, надлом.ти — мій найгостріший розпач, ти — мій головний урок.тебе зламав суспільний тиск, доля видала чистий аркуш. тепер мені не чути цей свист, бог не спитає "а нащо?".він мовчки лікує всі рани, наче ріс в компанії з Ніцше.як би мені не було погано, я знаю, що тобі зараз гірше.