Сьогодні 15 років, як не стало мого батька. Мені було тоді 14. Пам'ятаю той день як зараз.Пам'ятаю розмову з ним незадовго до смерті.Як він говорив мені бути сильним. Що я зможу. Що все буде добре.Він знав, що скоро його не стане. І свідомо казав ці слова.Напутні... Такі, які мали залишитись зі мною.У нього був рак. За рік до того втратили дідуся. Маминого тата.Мама проживала це вдруге за такий короткий час.Той час був переломним.Тато дуже любив життя. Любив нашу сім'ю.Все намагався для нас зробити. Все намагався нам дати.Вже будучи хворим, він намагався якомога більше встигнути зробити по будинку, по двору.Йому було важко. Але він все одно це робив.У кожного з нас є такі моменти – коли ми стаємо іншими людьми.Одразу не помічаємо, але щось кардинально змінюється всередині.Лінія проводиться саме там.Відчуваєш несправедливість. Нерозуміння. Неприйняття.Дуже боляче. Але поняття не маю як це обійти.Це просто частина дороги.Можна кричати що несправедливо. Можна не приймати. Але змінити нічого.Ніхто не запитує твоєї думки про те, коли і як. Просто сталось.Можливо помиляюсь, але здається це основне правило цього світу – все має свій час.І твоє "чому саме зараз" нікого не цікавить.А ти залишаєшся з цим болем. І він нікуди не дівається.Просто світ навколо продовжує крутитися. Ніби нічого не сталось.Це дивне відчуття – коли для тебе все зупинилось, а для всіх інших це звичайна п'ятниця.Люди ходять на роботу. Сміються. Планують вихідні.А в тебе всередині все перевернулось догори дном.І здається, що світ має зупинитись хоча б на хвилину.Але він не зупиняється. І це теж частина того болю – розуміти свою маленькість у цьому потоці.Час робить свою справу. Повільно, але робить.Не лікує повністю – ні. Але вчить жити з тим, що є.Вчить відрізняти важливе від неважливого. Справжнє від показного.Дає розуміння того, наскільки крихке все те, що ми вважаємо постійним.Наскільки обережно треба з цим поводитись.Якщо ти зараз проходиш щось подібне – я не знаю, як тебе підтримати.Які слова написати. Знаю тільки, наскільки це важко.Знаю, що зараз здається, ніби це назавжди. Ніби цей біль ніколи не відпустить.Але він відпустить. Не повністю, не назавжди – але достатньо, щоб ти знову зміг дихати.Втрата має дивну властивість. Вона зупиняє час у певний момент.І потім ти можеш прожити десятки років, а той день залишається таким же чітким.Біль не зникає. Він просто стає частиною тебе.Як шрам, який вже не болить, але нагадує.Можливо помиляюсь, але думаю – найважчі моменти залишають після себе щось важливе.Щось таке, без чого ти б був іншим.Те що залишається після найважчих моментів – це розуміння.Розуміння того, наскільки ти сильніший ніж думав.Не одразу. Не завтра. Можливо через роки.Але воно приходить. І тоді розумієш – той біль тебе чомусь навчив.Зробив тебе кимось іншим. Кимось, хто знає ціну речам.Хто не витрачає час на дрібниці. Хтось має пройти через це щоб це зрозуміти.