Найжиттєствердніше з того, що мені довелося побачити на війні - це фермерський трактор, який обробляв землю в кілзоні. Сектор засипали кабами, небо комашилось дронами всіх сортів, а тракторист неспішно та методично, немов не помічаючи цієї смертоносної машинерії, робив свою роботу. І все це, повторюю - у місці, де в принципі краще зайвий раз не вилазити на поверхню, а працювати чи, скажімо, до виходити вітру можна винятково в компанії дробовика. Покинуті землі - одне з найважчих видовищ на війні. Можливо тому, що у нас особливий зв’язок із землею. Це наш дім, метафізична опора, вічне джерело нашої самості. Тут невідомо, хто кому належить насправді — земля – нам чи ми — землі. Цей звʼязок – онтологічний, не підвладний раціо та цивілізаційній логіці. Його намагалися розірвати, за нього розкуркулювали, депортували, морили голодом, саме через цей зв’язок усе це тривало століттями й триває досі. Тому так невимовно боляче бачити ці полишені землі, жнива з яких уже ніхто не збере. І тут цей трактор, що обробляє землю в кілзоні. Без «мангалу», без РЕБ, без жодного прикриття. Просто тому, що це наша земля і потрібно дбати про неї, аби вона дбала про нас. Не знаю, хто сидів у кабіні цього трактора і з якого діаметру арматури виготовлена його нервова система - по-справжньому величне не потребує зайвих деталей. Наш старший, побачивши цю картину, сказав: «Вірять в ЗСУ. Треба єбошить, значить».Будемо єбошить. Значить.