Сьогодні — День українського політв’язня. Ми згадуємо тих, кого в різні часи намагалися змусити мовчати — за любов до України, за право думати й говорити вільно. Від ув’язнення Тараса Шевченка російською імперією до радянських таборів для української інтелігенції — репресії були інструментом придушення свободи. Сьогодні ця практика триває на окупованих територіях України. Змінюються назви режимів. Не змінюється метод — тюрма як інструмент московської політики. Українських політв’язнів переслідують не за злочини. Їх карають за ідентичність. За українську мову. За відмову прийняти окупацію. За вірність своїй державі. Поруч із ними — тисячі військовополонених і цивільних бранців. Їх утримують у нелюдських умовах, позбавляють зв’язку з родинами, знущаються й катують. Це — частина тієї ж системи страху, яку москва століттями застосовує проти українців. Сьогодні ми думаємо не лише про тих, хто за ґратами. Ми думаємо про їхні родини — матерів, дружин, дітей, які чекають і вірять. Ми пам’ятаємо кожного українського політв’язня.Ми боремося за кожного військовополоненого.І ми зробимо все, щоб вони повернулися додому. Бо свободу неможливо ув’язнити.Слава Україні.