🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

Гіпокауст — найпоширеніший тип класичної античної, особливо давньоримської, опалювальної системи, призначеної для обігріву одноповерхових будівель. Являв собою відкритий простір під підлогою, який забезпечував доступ гарячого повітря в кімнати над ним з печі або каміна. Як правило, витрати на установку гіпокаусту окупалися в громадських лазнях, які зводилися за рахунок держави. Провести гіпокауст в приватних будинках (віллах) могли дозволити собі зазвичай тільки заможні римляни (політики, торговці, великі воєначальники). Але навіть у цьому випадку гіпокаустом взимку опалювалася не вся вілла, а тільки певна її частина.Точно встановити технічну і хронологічну еволюцію гіпокаусту важко. Виник він, мабуть, в Стародавній Греції, але в Стародавньому Римі його вдосконалив відомий торговець і гідроінженер Сергій Ората в I столітті до н. е. У міру територіальної експансії Риму гіпокауст став застосовуватися повсюдно в імперії, але найбільшого поширення набув у досить холодних північних провінціях, а також гірських регіонах Іберії, Балкан, Альп і Апеннін. Залишки гіпокаустів археологи знаходять під час розкопок давньоримських вілл: Вілла Арміра (суч. Болгарія), Вьё-ля-Ромэн (суч. Франція), Вілла Біньор (Великобританія) та інших.Гіпокауст являв собою піч, зазвичай розташовану за межами опалювального приміщення, яка мала систему каналів і труб, що проводили тепле повітря під підлогу і в стіни будівлі. З падінням Римської імперії, гіпокауст швидко і остаточно вийшов з ужитку в периферійних північних провінціях. Наприклад, у Британії романо-британська культура, яка знала гіпокауст, швидко занепала під натиском германців і англосаксів, які витіснили романізоване кельтське населення на периферію острова. Британські будинки не знали центральної системи опалення в період між кінцем V століття і кінцем XIX століття. У більш південних романізованих регіонах Середземномор'я гіпокауст зберігався досить довго. В Іспанії в середні віки гіпокауст зазнав деяких змін і продовжував використовуватися під назвою глорія до початку XX століття. До початку XII століття його також використовували північноафриканські мусульманські держави Магрибу, поступово модернізуючи і замінюючи його на більш сучасні опалювальні засоби відповідних епох.@istorium_ua

Окреа — поножі в армії Стародавнього РимуЦей елемент античних обладунків захищав передню частину ніг. Довжина окреа і зони захисту могли бути різними. До ноги поножі кріпилися шнурками, ремінцями з пряжками, часто в них вклеювали шкіряну або тканинну підстилку, або обмотували тканиною ногу перед одяганням окреа. Поножі отримали широке поширення в античному світі, особливо в греко-римській культурі. У римську армію вони прийшли з Греції, де їх активно використовували гопліти. Через форму гоплона у грецьких воїнів були відкриті ноги, які необхідно було захищати, що сприяло поширенню поножів у грецькій армії. За своїм типом і будовою римські поножі близькі до грецьких. У римській армії окреа носили легіонери, центуріони і вершники, а також гладіатори.У римській армії використання поножів почалося за часів Республіки, вони активно застосовувалися серед рядових солдатів. Однак з часом поножі практично повністю зникли з екіпіровки легіонерів, і до початку епохи принципату залишилися атрибутами кавалерії і центуріонів. Спричинено це було, швидше за все, особливостями римської тактики, яка не давала ефективно вражати легіонерів в ноги.На початку 2-го століття нашої ери поножі знову починають масово з'являтися в екіпіровці легіонерів. Найбільш раннім підтвердженням використання окреа за часів Імперії є трофеї Траяна. Цікаво, що легіонери носили тільки один понож, що надягався на ногу з боку щита. Такий тип поножі не закриває коліно, на відміну від понож грецьких гоплітів, що пов'язано з висотою скутума. Закривати коліно практично не мало сенсу. Були знайдені такі поножі, датовані II століттям н.е., зроблені з бронзових сплавів.Центуріони в поножах на барельєфах зображуються набагато частіше. Завжди надіті на обидві ноги, багато прикрашені чеканкою, окреа були анатомічного типу і доходили до колін, як у греків. Центуріонам часто доводилося битися поза основним строєм, у зв'язку з чим серед них була найбільша смертність у римській армії.Також в римській армії поножі носили вершники, так як виникала гостра необхідність захищати ноги. Удари припадали в основному знизу, щит був невеликий, стрій був відсутній. Все це призводило до вразливості в рукопашному бою, і поножі часто рятували свого власника. Вершники, будучи заможними людьми, могли собі дозволити багато прикрашену броню, в тому числі і майстерно викувані окреа.@istorium_ua

Від бродяги до великого підприємця Це історія Годріка з Фінчеіла, який народився наприкінці XI століття в родині бідних англійських селян з Уолпола. Його походження було настільки скромним, що він починав як бродяга, що прочісував узбережжя (beachcomber) в надії знайти предмети, що залишилися після корабельних аварій. Перший крок вгору по соціальних сходах він зробив, ставши торговцем-рознощиком у рідному місті, але справжній поворотний момент у його кар'єрі настав, коли Годрік приєднався до групи мандрівних торговців. Судячи зі збережених свідчень, Годрік був надзвичайно здібним і успішним купцем і незабаром накопичив достатньо коштів, щоб вести велику гру в міжнародній торгівлі, плаваючи вздовж берегів Британії, Фландрії та Данії. Згідно з деякими джерелами, він також міг бути причетний до актів піратства — можливо, він навіть був тим самим англійським піратом Годеріком, який в 1102 році допоміг Балдуїну, першому королю Єрусалиму, під час Першого хрестового походу, хоча це досить сумнівно. Потім, на піку успіху і після набуття величезного багатства, відбулося навернення: після відвідування священного острова Ліндісфарн, де йому нібито привидівся святий Катберт, Годрік вирішив знову стати бідним. Він роздав все своє майно на благодійні цілі і почав жити відлюдником у Фінчеіле. Незабаром він був визнаний святим і прославився (як і святий Франциск) добрими стосунками з дикими тваринами.@istorium_ua

26 серпня 1896 року в Стамбулі відбувся один з найгучніших актів політичного протесту кінця XIX століття — захоплення Оттоманського банку. Ця акція, організована Вірменською революційною федерацією «Дашнакцутюн», стала кульмінацією багаторічного опору вірмен проти політики султана Абдул-Гаміда II, відомої своїми жорстокими репресіями і масовими вбивствами вірменського населення.Група з 28 озброєних революціонерів, очолювана Арменом Гаро і Бабкеном Сюні, захопила банк, розташований в районі Каракёй. Вони замінутували будівлю і взяли в заручники співробітників, в тому числі громадян Великобританії і Франції. Головною метою було привернути увагу світової спільноти до вірменського питання і змусити великі держави чинити тиск на Османську імперію для проведення реформ у вірменських областях.Захоплення почалося близько 13:00. Гаро прибув до банку за 10 хвилин до початку операції, щоб запобігти втечі персоналу і відвідувачів. Протягом 13 годин між революціонерами і турецькою поліцією тривали переговори. В результаті втручання російського посла в Стамбулі, графа Максимова, сторони дійшли згоди: революціонери залишають банк під міжнародні гарантії безпеки. Вранці 27 серпня вони були доставлені французьким пароплавом до Марселя.Після звільнення банку в Стамбулі почалася хвиля вірменських погромів, які не стримувалися владою. Протягом двох днів було вбито від 3000 до 4000 вірмен, а загальна кількість жертв оцінюється в 6000–7000 осіб.Захоплення Оттоманського банку стало символом боротьби вірмен за свої права і привернуло увагу міжнародної громадськості до їхніх страждань. Сьогодні будівля банку в Каракьої, після реставрації, функціонує як Музей Оттоманського банку, де представлені документи та артефакти, пов'язані з історією Османської імперії та фінансовою системою.@istorium_ua

Механічний турок: містифікація, що випередила свій часУ XXI столітті ми й досі сперечаємося про межі штучного інтелекту. Але вже у XVIII столітті люди були переконані, що зіткнулися з «мислячим автоматом». У 1770 році угорський винахідник Вольфганг фон Кемпелен представив світові «Механічного турка» — шахового автомата, який вражав уяву сучасників.Історія почалася при дворі імператриці Марії Терезії. Натхненний виступом ілюзіоніста, Кемпелен пообіцяв створити щось ще дивовижніше. За рік він з’явився з дерев’яною скринькою (приблизно 3,5 × 2 × 2,5 фути) та манекеном у людський зріст у східному вбранні. «Турок» сидів за шаховою дошкою, тримав люльку й — здавалося — грав у шахи сам. Перед грою глядачам показували складний механізм усередині, аби переконати, що це справжній автомат.Перша демонстрація приголомшила двір: придворні один за одним програвали машині. Незабаром чутки про диво розлетілися всією Європою. Турок грав із Бенджаміном Франкліном, Наполеоном Бонапартом, Чарльзом Беббіджем і навіть перемагав їх. Особливо вражало те, що «автомат» реагував на порушення правил: якщо суперник хитрував, Турок змахував фігури з дошки або відмовлявся продовжувати партію.Таємниця ж була проста. Усередині хитро сконструйованої скриньки ховався шахіст, який за допомогою важелів і магнітів керував манекеном. Конструкція була настільки майстерною, що ні Французька академія наук, ні скептики на кшталт Беббіджа не змогли викрити обман. Лише 1836 року письменник Едгар Аллан По у своєму есе «Шаховий апарат доктора Мельцеля» припустив, що всередині машини сидить людина, — і мав рацію.Попри викриття, Механічний турок понад 60 років гастролював Європою, стаючи символом людської віри у «розум машин». Автор книги про Турка Том Стендидж писав: «На відміну від машин промислової революції, Турок поставив питання про те, що механізми можуть замінити й розумову діяльність».Подальша доля автомата була трагічною: після смерті власника Йоганна Мельцеля Турок опинився у музеї Філадельфії й згорів під час пожежі 1854 року. Проте збережені фрагменти та легенди зробили його важливим символом історії техніки.@istorium_ua

106 років тому на світ з'явилася Республіка Ф'юме, заснована і очолена італійським авантюристом Габріеле Д'Аннунціо 🇮🇹🇮🇹 Це було місто на узбережжі Адріатичного моря, населене італійцями, і свої претензії на нього висувало Королівство сербів, хорватів і словенців. Італійці ж вважали порт Фіуме своїм за умовами таємної угоди Риму з країнами Антанти — ті обіцяли великі придбання в регіоні за допомогу у війні, а потім де-факто залишили італійців майже ні з чим. Фіуме ж потрапив під міжнародний контроль. Місцеві з побоюванням дивилися на дії новоствореного королівства на півночі і схилялися до влади Риму.🇮🇹 День визволення міста від невеликого контингенту сил Антанти був названий «Днем святого входу» і виглядав так: у Фіуме увірвалися близько двох з половиною тисяч італійських націоналістів, соціалістів і анархістів, з криками «Алала!», роззброївши гарнізон, а потім Габріеле д'Аннунціо в'їхав до міста на новенькому «Фіаті», оголосивши себе регентом до тих пір, поки король Італії не прийме місто до складу своєї держави.🇮🇹 Регент склав і конституцію Ф'юме — документ починався з латинської фрази «Хто проти нас?» і являв собою суміш анархічних, націоналістичних і демократичних ідей; з цікавого в змісті — відсутність вічного володіння власністю і проголошення важливості суспільної праці.🇮🇹 Посади в уряді отримали актори, музиканти і художники, а отримання музичної, художньої, поетичної та літературної освіти стало обов'язковим. Країна часто називалася Республікою Краси.🇮🇹 Країна існувала за рахунок піратства, а здобич час від часу громадянам роздавали бійці-ардіті, які марширували містом голими. Крім м'яса і продуктів, кожен бажаючий міг отримати з їхніх рук і трохи кокаїну. Незабаром місто заполонили люди мистецтва, торговці, бандити, контрабандисти і шахраї всіх мастей.🇮🇹 Нарешті, міністр-анархіст Леон Кохницький пропонував створити противагу Лізі націй — Лігу пригноблених Землі, до якої чомусь ніхто не захотів вступати.🇮🇹 Республіка Краси довго не протрималася і згодом була поглинена Італією (італійський уряд силою намагався придушити заколот, незважаючи на ідеологію Ф'юме про те, що її мета — входження до складу Італії), а її безбашенний правитель-регент був обсипаний різного роду благами і відійшов від політичних справ. За Римським договором (1924) Вільне місто Ф'юме Королівство сербів, хорватів і словенців та Королівство Італія розділили між собою.@istorium_ua

У 1802 році на берегах французької колонії Сен-Домінго (сучасне Гаїті) розгорнулася одна з найбільш несподіваних історій. Близько 5200 польських солдатів, які воювали у складі наполеонівських легіонів, раптово опинилися перед моральним вибором, який кардинально змінив їхні долі та вплинув на хід Гаїтянської революції.Польські солдати прибули до Сен-Домінго в рамках масштабної експедиції Наполеона, спрямованої на придушення повстання рабів.Польські легіонери мали власні причини служити Франції - вони сподівалися, що Наполеон допоможе відновити незалежність Польщі, яка була поділена між Росією, Пруссією та Австрією у 1795 році. Однак по прибутті на острів реальність виявилася зовсім іншою.Польські солдати зіткнулися з жахливими умовами в тропічному кліматі Карибів. Близько 4000 з 5200 польських військових загинули, переважно від жовтої лихоманки та інших тропічних хвороб. Їхня європейська військова тактика лінійної піхоти виявилася абсолютно непридатною для партизанської війни в джунглях.Генерал Владислав Яблоновський, польський офіцер африканського походження, який командував частиною польських підрозділів, помер від жовтої лихоманки вже через місяць після прибуття - 29 вересня 1802 року у місті Жереми.Польські солдати швидко зрозуміли, що їх обманули. Вони побачили паралелі між своєю боротьбою за незалежність Польщі та прагненням гаїтян до свободи. Як писав один польський офіцер: "Ми раби необхідності примусу, ми йдемо охороняти в'язниці, де жадібний, виродений європеєць катує нещасного негра".Значна кількість польських солдатів почала дезертирувати з французької армії та переходити на бік гаїтянських повстанців. Хоча точна кількість перебіжчиків дискутується істориками - від кількох сотень до понад тисячі осіб - їхній внесок у боротьбу за незалежність Гаїті був значним.Після здобуття незалежності у 1804 році перший правитель Гаїті Жан-Жак Дессалін назвав поляків "білими неграми Європи" - це вважалося великою честю, оскільки означало братерство між поляками та гаїтянами. Дессалін також створив почесну гвардію зі польських солдатів.Конституція Гаїті 1805 року надала польським солдатам громадянство та визнала їх "чорними" у політичному сенсі, що дозволило їм залишитися на острові, незважаючи на заборону для білих людей володіти землею.Близько 400 польських солдатів залишилися на Гаїті після завершення революції. Вони оселилися переважно в гірському селі Казаль (можливо, від "kay Zalewski" - "дім Залевського"), яке знаходиться приблизно за 70 кілометрів від Порт-о-Принса.Сьогодні в Казалі та інших селах Гаїті живуть нащадки тих польських легіонерів. Незважаючи на те, що вони не знають польської мови, мешканці Казалю досі пишаються своїм польським походженням та вважають себе поляками.@istorium_ua

У 1863 році французький хімік корсиканського походження Анджело Маріані отримав патент на рецепт напою, який отримав назву «Вино Маріані». В його основу увійшли вина Бордо і листя коки. На 30 мл вина припадало 6 мг кокаїну, а в експортному варіанті вміст кокаїну досягав 7,2 мг. Маріані рекомендував випивати щонайменше три келихи вина, в яких містилося до ста міліграмів чистого кокаїну, на день.У 1884 році американський аптекар Джон Пембертон з Атланти створив на основі місцевих вин аналогічний напій, названий ним Pemberton's French Wine Coca. Крім екстракту з коки, в напої містилися вино і екстракт даміани. Наступного року в Атланті та ряді інших округів штату Джорджія було введено «сухий закон». Пембертону довелося змінити формулу напою, виключивши алкогольну основу і замінивши її сиропом із паленого цукру з газуванням, а також додавши витяжку з горіхів коли. Нова версія напою отримала назву Coca-Cola.«Вино Маріані» повсюдно заборонили до продажу в роки Першої світової війни.На зображенні - стаття про те, як папа римський Лев XIII нагородив Анджело Маріані золотою медаллю Ватикану.@istorium_ua

У 1418 році громадяни Флоренції скликали знаменитих архітекторів, скульпторів, каменярів та інженерів для обговорення проблеми купола, яка ось уже сорок років не дозволяла завершити будівництво собору. Серед них був і Філіппо Брунеллескі, який хотів представити свій проект. Розуміння він не знайшов: його висміяли і назвали божевільним. Але й іншого рішення запропоновано не було, тож через два роки флорентійці все ж уклали з архітектором договір на зведення купола собору. Це стало проектом життя для флорентійського майстра і поворотним моментом в історії архітектури.Будівництво розпочалося 7 серпня 1420 року і було завершено 25 березня 1436 року. Брунеллескі проводив дуже багато часу на будівництві: оглядав матеріали, давав вказівки мулярам і теслярам, розробляв будівельні пристосування – лебідки, крани і підвісні ліси, які пізніше захопили навіть Леонардо да Вінчі. В ході будівництва були застосовані як традиційні, так і новаторські прийоми. Так, типова для готики система каркасів і заповнення порожнин між ними була збережена. Разом з тим він запропонував модель двох куполів, які були ніби вкладені один в одного. Основне навантаження несло внутрішній, додатково укріплений ребрами і обручами з каменю і дерева. Архітектор також використовував кладку «ялинкою», яка дозволяла цеглі підтримувати одна одну. Брунеллескі був генієм ексцентричним і постарався вберегти своє дітище від пізніших наслідувачів і конкурентів. Багато секретів будівництва як і раніше залишаються невідомими, починаючи від форми підвісних лісів і закінчуючи настільки точним кутом укладання цегли. Незважаючи на це – або, можливо, завдяки цьому, – споруда флорентійського архітектора стала справжнім втіленням безмежних можливостей людського розуму – ідеї, такої важливої для ренесансного гуманізму.На фото – дерев'яна модель купола, створена Брунеллескі. Зберігається в Музеї Опера-дель-Дуомо, Флоренція.@istorium_ua

Стародавній кишеньковий годинник... у формі окосту Цей переносний сонячний годинник був знайдений у XVIII столітті у Віллі Папірусів (Villa dei Papiri) в Геркуланумі — місті, яке загинуло так само, як і Помпеї, під час виверження Везувію. Хоча фіксовані сонячні годинники були повсюдні, античних портативних виробів відомо всього близько 25, і цей екземпляр — найстаріший або другий за старшинством. На даний момент виріб не функціональний, так як у нього відсутній гномон — деталь, що відкидає тінь на циферблат. Але вчені XVIII століття відзначають, що годинник був знайдений з гномоном... у формі свинячого хвостика! Що доводить, що годиннику надали форму окосту не випадково, а навмисно. Була створена функціональна модель з доданим гномоном. Система роботи виявилася простою, але вимагає певної спритності:• Годинник підвішується на шнурок під сонцем.• Хвостик-гномон відкидає тінь на сітку: вертикальні лінії позначають місяці, горизонтальні — години.• За кількістю відліків по горизонталі визначається час. Хоча теоретично можна визначити час аж до чверті години, на практиці це було не так легко реалізувати — тримати пристрій нерухомо складно. Втім, в давнину не так принципово було визначати час з точністю до хвилин. Але чому окіст?..Дослідники припускають, що форма може бути відсиланням до епікурейської філософії — порівняння епікурейців зі свинями було в ходу (можна згадати хоча б те, як Горацій називав себе поросям з епікурейського стада). Якщо це так, то годинник здається ще більш цікавим артефактом: ним користувався епікуреєць, який прагнув жити моментом і тому (або ж всупереч цьому?) носив із собою маленький сонячний годинник.@istorium_ua