Українська Сибір, про яку «забули»: таємниця Сірого Клину

Масовий рух українців на схід почався після скасування кріпацтва 1861 року, а справжнього розмаху набув під час Столипінської аграрної реформи 1906–1911 років. Українські селяни задихалися від безземелля. Коли імперська влада пообіцяла наділи в неосвоєних східних губерніях, сотні тисяч родин завантажилися у знамениті вагони-«теплушки» й рушили в невідомість.

З собою везли найцінніше: важкі ковані скрині, ікони, насіння соняшників і городніх культур. Існує дивовижна історична деталь: українські жінки брали в дорогу торбинки з рідною чорноземною землею та ретельно загорнуті у вологе полотно живці вишень, щоб посадити їх на чужині як оберіг. Вони вірили: якщо приживеться вишня — приживеться й родина.

Місцеве населення — старожили-«чалдони» — дивилося на новоприбулих із шоком і подивом. Сибіряки звикли рубати масивні, темні й глухі дерев'яні хати з модрини, які більше нагадували фортеці. Українці ж уперто ліпили свої традиційні хати з саману (суміші глини, соломи та кінського гною), ретельно білили їх щовесни вапном і саджали навколо садки. У результаті на карті Сибіру з’явилися десятки поселень із рідними серцю назвами: Полтавка, Чернігівка, Київка, Новокиївка.

Напередодні Першої світової війни в деяких повітах Омської губернії та Кулундинського степу частка українців сягала від 40% до 60%. У степу звучали виключно українські пісні, а діти вчилися говорити мовою дідів.

Коли 1917 року вибухнула революція й Російська імперія затріщала по швах, Сірий Клин миттєво прокинувся. Українці Сибіру не захотіли залишатися пасивними глядачами чужої драми. В Омську зібрався Перший Всесибірський український з’їзд, який створив свій представницький орган — Українську Крайову Раду Сибіру на чолі з Германом Сачком.

Амбіції були сміливими: автономія краю, відкриття україномовних гімназій, друк власної преси. У місті почала виходити газета «Український голос». Ба більше, українці взялися за зброю. Було сформовано добровольчі військові підрозділи, найвідомішим із яких став Курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Бійці куреня носили синьо-жовті відзнаки й крокували засніженими вулицями Омська з тризубами на прапорах. Проте геополітичний розклад виявився безжальним: з одного боку тиснули білогвардійці адмірала Колчака, для якого гасло «єдиної й неподільної» було святим, з іншого — насувалися більшовики. Колчак категорично відмовився визнавати українську суб'єктність і роззброїв національні частини.

Після остаточного встановлення радянської влади Москва спершу пішла на тимчасовий тактичний крок — політику «коренізації». У 1920-х роках у Славгородському та Омському округах створювали українські національні райони, виходили десятки тисяч примірників газети «Радянський степ», діяли сотні українських шкіл. Здавалося, Сірий Клин пустив міцне коріння назавжди.

Ілюзія розвіялася наприкінці 1932 року. За прямою директивою Сталіна українізацію за межами радянської України було оголошено «петлюрівщиною» та шкідництвом. За лічені тижні школи перевели на російську мову, газети закрили, книжки спалили, а вчителів, священників і громадських діячів відправили в табори або розстріляли. Потім прийшло розкуркулення і десятиліття тотального зросійщення.

@istorium_ua