Як Україна втратила вихід до Тихого океану

Кінець XIX століття, порт Владивостока. На набережній лунає полтавська говірка, у шинках подають борщ із пампушками, а в хатах за дев’ять тисяч кілометрів від Дніпра поруч з іконами висять вишиті рушники й портрети Тараса Шевченка. Це реальність Зеленого Клину — тихоокеанського краю, який українці заселили, освоїли й ледь не перетворили на власну республіку.

Чому саме «клин»? В українській традиції так здавна називали земельний наділ чи заселений край. Коли безземелля погнало селян у світи, на карті Євразії виник цілий пояс таких територій: Сірий (Сибір), Жовтий (Поволжя), Малиновий (Кубань). А от Зеленим Клином нарекли південь Далекого Сходу — Приамур’я та Примор’я — за буйну флору й густі ліси, що разюче контрастували з випаленим сонцем рідним степом.

Парадоксально, але на край світу українці діставалися не возами крізь сибірські нетрі. Транссибірської магістралі на той час ще не існувало. Шлях долали... океаном!

Починаючи з 1883 року, пароплави Добровольчого флоту забирали тисячі селянських родин в Одесі. Маршрут пролягав через пів планети: Босфор, щойно проритий Суецький канал, Червоне море, Індійський океан, Сінгапур і Нагасакі — аж до Владивостока. Подорож у задушливих трюмах тривала до 50 діб.

З 1883 по 1905 рі к сюди прибуло понад 170 тисяч переселенців, із яких понад 80% становили вихідці з Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Вони привезли свій звичний світ: білені хати під соломою, вишневі садки й волів. На карті з’явилися рідні серцю назви: Київка, Чернігівка, Полтавка, Хороль чи Чугуївка.

Письменник Антон Чехов, відвідавши Владивосток у 1890 році, занотував у листах, що місто взагалі не виглядає російським: усюди лунала українська мова, торгували салом, а побут нагадував типову малоросійську слободу. У селах російської взагалі не розуміли, через що царські урядовці мусили наймати перекладачів або самі вчити мову.

Коли у 1917 році впав царат, а в Києві постала Центральна Рада, на берегах Японського моря вибухнула власна національна революція. У Микольську-Уссурійському зібрався Перший всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу. Українці сформували Окружні Ради та Український Далекосхідний Секретаріат, який очолив харизматичний діяч Юрій Глушко-Мова.

Амбіції стрімко росли. Відкривалися українські гімназії, товариства «Просвіта», виходили газети. На наступних з’їздах пролунала мета: створити самостійну Українську Далекосхідну Республіку або увійти до складу УНР на правах далекосхідної автономії. У Владивостоці навіть сформували Український полк імені Тараса Шевченка та сотні самооборони.

Утім край поглинула геополітична м'ясорубка. У 1918–1922 роках регіон став ареною зіткнення білогвардійських отаманів, більшовиків, американських і японських військ. Білий адмірал Колчак категорично забороняв національні частини й заарештовував українських активістів, а червоні партизани не терпіли будь-якого національного руху.

Восени 1922 року більшовики остаточно взяли Владивосток. Розправа була тотальною: організації ліквідували, а на показовому Читинському процесі 1924 року Юрія Глушка-Мову та його побратимів засудили за «спробу відірвати Далекий Схід від Росії». Потім настали розстрільні 1937–1938 роки та суцільна русифікація, яка витіснила пам'ять про український тихоокеанський феномен.

Сьогодні про ті події нагадують географічні назви та прізвища мільйонів далекосхідців.

@istorium_ua