13 років тому я написала роман «Гра на вістрі». Карінці тоді виповнилося три роки, мій декрет закінчувався.

Цю історію я придумувала й писала впереміш із пелюшками, пляшечками, пранням, прасуванням і прогулянками. У перервах між нескінченними дитячими хворобами, коли від недосипу вже плутаєш день і ніч, чергуючи біля дитячого ліжечка. Коли одна болячка змінює іншу, а страшні діагнози, навіть якщо потім не підтверджуються, методично руйнують материнську психіку.

Мабуть, саме тоді мозок і вигадує паралельну реальність — світ, у який можна втекти. Світ книжкових героїв.

Так, це правда: свій детективний роман я написала в декреті. Потім розіслала рукопис у всі видавництва, адреси яких змогла знайти, і почала чекати.

Термін розгляду рукопису — шість місяців.

За ці пів року сталося стільки всього, що про рукопис я просто забула. Моя дитина, щеплена за всіма правилами, заразилася в дитячому садку кашлюком. Почалися місяці нескінченного кашлю, наслідки якого залишилися надовго. Було вже не до видавництв.

Мрію стати письменницею я засунула кудись подалі й повернулася до звичайного життя.

А потім одного холодного лютневого вечора задзвонив телефон. Головний редактор «Рипол-классик» сказав у слухавку:
⁃ Сиджу зараз і читаю ваш рукопис. Їй робочий день давно закінчився, а я не можу відірватись. Давайте зустрінемось в понеділок, чекаю в офісі

Я досі пам’ятаю той вечір майже по кадрах.
Було трохи після дев’ятої. Я набирала ванну, щоб купати доньку, і тримала в руках її піжаму. Пам’ятаю модель свого мобільного. Світло нічника в спальні. І навіть ворс килима, на який я від несподіванки сіла.

Дивна річ: у моменти великого щастя мозок чомусь запам’ятовує всю цю абсолютно непотрібну побутову нісенітницю.

Я пообіцяла приїхати. Але була одна перепона - я працювала на АЕС пʼять днів на тиждень, а відпустка передбачалась нескоро.

І змогла я це зробити лише через три місяці — коли мене там уже ніхто не чекав і ніхто не пам’ятав…

Пройшло десять років, я все ще сподівалася стати письменницею. Ми листувалися з видавництвом АСТ. Ну як листувалися: я їм — тридцять листів на тиждень, вони мені — один на місяць.
Тоді йшлося про інший роман - «Кохання з характером».

Того ж року я подивилася фільм «Області темряви» і подумала: а що, як моя історія може стати фільмом? Або навіть серіалом?

Саме тоді телеканал «1+1» оголосив конкурс «Скриня ідей». Я переписала роман у формат кінозаявки й відправила. Був 2016р

Мене запросили до Києва, на телебачення. Навіть дату пам’ятаю — 26 жовтня.

Я приїхала разом із Карінкою. У Києві в мене тоді була ще одна важлива справа — презентація фільму «Милий Ханс, дорогий Петро» на фестивалі в кінотеатрі «Жовтень». Як прессекретарка проєкту я мала контакти української частини знімальної групи й допомагала зібрати всіх на захід.

А між цим ми з Карінкою поїхали до красивезного офісу «1+1». Я досі пам’ятаю людей, із якими зустрічалася, і навіть смак капучино з буфету. Ми домовилися, що я напишу синопсис 12-серійної кримінальної драми. Проєкт отримав назву «Гра в Невидимку».

Я поїхала з Києва окрилена.
Здавалося: ось воно. Нарешті!

Але співпраця не склалася. Керівництво каналу вирішило не вкладатися у виробництво нових проєктів, а купувати готові турецькі серіали за кордоном. Це було дешевше, ніж створювати власні.
Мені відмовили.
Ще один крах надій…

І ось через багато років детектив «Гра на вістрі» все-таки народився.

Перед виданням я, звичайно, відредагувала роман, змінила імена героїв, переписала фінал. У цієї книги виявився найдовший і, мабуть, найтернистіший шлях.

Від рукопису, написаного в декреті, — до видавництва. Від видавництва — до телевізійного проєкту. Від надії — до відмови. Від однієї відмови — до наступної. І зрештою — назад до книги.

Іноді мрія роками ходить якимись дивними обхідними шляхами, змінює форму, змушує нас кілька разів поставити на ній хрест. А потім одного дня все-таки повертається.

#спогадиФБ