18 років тому я написала роман «Гра на лезі» - Игра на острие

Обіцяла розказати вчора (дякую за ваші ❤️)Я вигадала й написала цю історію впереміш із пелюшками, пляшечками, прогулянками. У перервах між нескінченими дитячими хворобами, коли плутаєш день і ніч від недосипу біля ліжечка. Коли болячки сиплються каруселлю, лякаючи страшними діагнозами й підкошуючи психіку. Тоді мозок створює паралельну реальність і світ книжкових героїв. Так, це правда. Я написала цю детективну історію у декреті. Надіслала її у всі можливі видавництва й почала чекати. Термін розгляду рукопису — 6 місяців. За пів року сталося багато подій. Звісно, я забула про всі видавництва і давно заховала мрію в глибині шафи. Аж доки одного холодного лютневого вечора мені не подзвонив головний редактор «Рипол-классик":- Наталья, держу в руках ваш роман, - сказав низький чоловічій голос. Годинник показував початок десятої, неділя. Я набирала ванну для доньки й тримала в руках її піжамку. Голос продовжував:- Читаю 28-ю страницу и не могу оторваться. Вы знаете сколько рукописей в день мне приходится читать?- Ннннет. Я не знала чего очікувати далі, серце билось через раз.- Много, Наталья, много. Собрался спать, и дай думаю почитаю нового автора. Сон прошел.- Извините...- Жду вас завтра в офисе. Адрес скину смс. Пам’ятаю модель свого телефону і світло нічника в спальні. Пам’ятаю ворс килима, на який сіла від несподіванки. Пам’ятаю дрібниці, бо в такі щасливі моменти запам’ятовується вся ця вселенська чепуха. Здається, я не раз згадувала цю історію. Як мене запросили до Москви обговорити деталі співпраці. Я пообіцяла приїхати, але змогла це зробити лише через три місяці. Коли мене вже ніхто не чекав і не пам’ятав… У 2012-му я ще сподівалася стати письменницею, адже ми вели електронне листування. Ну як «вели»: я їм тридцять листів на тиждень, вони — один на місяць. Того ж року вийшов фільм «Області темряви», і я зрозуміла, що «Гра на лезі» може стати хорошим фільмом. Або навіть серіалом. Чимось подібним. Саме тоді телеканал «1+1» оголосив конкурс «Скриня ідей», і я надіслала свою історію, переписану у формат кіношної заявки. Мене запросили до Києва. Я досі пам’ятаю імена хлопців, з якими зустрічалася, та смак капучино з буфету. Ми домовилися, що я напишу синопсис 12 серій у жанрі кримінальної драми під назвою «Гра в Невидимку». Додому відлітала на крилах. Але… співпраця не склалася. Керівництво каналу вирішило не фінансувати нові проєкти, а купувати турецькі серіали. Це дешевше, ніж створювати власні. Тож, мені відмовили. Але запропонували взятися за інший проєкт і працювати з авторською групою над жіночою лінією. Розробляти характери героїнь. На жаль, і цей проєкт заглох на етапі розробки. Тоді я ще не знала, що подібне на телебаченні трапляється часто. Дуже засмучувалась, сприймаючи поразки як особисті. Черговий крах надій. Але то вже зовсім інша історія… Так вийшло, що в книжки «Гра на лезі» — найдовший і найтернистіший шлях. Бестселером вона не стала, але у 2019-му потрапила в рекомендації журналу «Наталі». Наклад розпродали за три місяці після виходу. І тепер її можна знайти лише на піратських ресурсах. У мене навіть рукопису не збереглося. Лише це фото зі спогадів у Facebook.