початок тутЧому ж так сталося?

Спробуймо розібратися, звідки походить цей дивний дисонанс — і чому після 7 жовтня 2023 року Україна стала майже світовим рекордсменом за рівнем проізраїльських симпатій.1. Культ «другого Ізраїлю»

Щонайменше з 2014 року в Україні сформувався своєрідний культ ізраїльської держави. Пасіонарні українці розглядали Ізраїль як ідеал — країну-зразок, яка “вижила серед ворогів”, збудувала сильну армію, високі технології і не втратила віру.«Ми маємо стати другим Ізраїлем!» — ця фраза звучала десятки разів із вуст лідерів думок та політиків, які бачили в ній формулу національного успіху.
Ізраїль у цьому наративі був не просто державою, а міфом — про стійкість, віру і виживання попри все.2. Хто формує порядок денний

Багато лідерів думок, особливо в російськомовному сегменті, є етнічними євреями. Це, звісно, не вирішальний аргумент, але фактор впливу заперечити складно. Для них публічна підтримка Палестини означала б репутаційні ризики, а іноді — втрату частини аудиторії. Адже в Україні немає впливових арабомовних спікерів, яким довіряють, а “палестинський голос” зазвичай доходить через лівих активістів, маргінальні медіа або навіть російські джерела. У результаті такий наратив автоматично сприймається як підозрілий або “ворожий”, а отже — недостойний серйозної уваги.3. Ізраїль тут, Палестина — десь там

Ізраїль має в Україні чітко артикульоване представництво — експертів, дипломатів, ветеранів, аналітиків, єврейські громади, медійні контакти. Палестина натомість лишається абстракцією, далекою географічно й культурно. Майже кожен українець має знайомого, родича або колегу, який живе в Ізраїлі. Але чи багато з нас мають знайомих у Газі? Тож емпатія тяжіє туди, де є обличчя, знайомі імена, знайомі історії.4. Війна як тунель бачення

Власна війна неминуче звужує поле співчуття. Українці зосереджені на власній трагедії — і це природно. Коли щодня бачиш руїни, поранених, похорони — важко знайти емоційний ресурс ще й для інших жахів, хай навіть подібних до наших.5. Медіа, які створюють спокій

І нарешті — український медіапростір, який переважно цементує однобоке уявлення про ситуацію. Згідно з цим уявленням, ізраїльська операція в Газі — це просто “відповідь на теракт ХАМАС”, а отже, все, що відбувається, має раціональне виправдання. Про гуманітарну катастрофу, зруйновані лікарні чи блокаду — говорять мало або говорять “для галочки”. Найцікавіше ж інше: ніхто не ставить запитання “чому”. Чому ХАМАС пішов на цей теракт? Чому, попри жорстокість їхніх методів, “терористів” підтримує значна частина арабсько-мусульманського світу, понад мільярд людей?Ультраправі, антисемітизм і Б. Хмельницький

Цікавим, хоч і суперечливим, є ще один пласт українського суспільства — ультраправі пабліки та коментатори. Їх набагато більше, ніж лівих, і вони часто зливаються з традиційними націоналістичними спільнотами. Попри це, частина з них також критикує Ізраїль — і навіть українське суспільство, за, на їхню думку, “сліпу підтримку” ізраїльських дій. Однак така критика майже ніколи не пов’язана з гуманітарними питаннями Гази: арабський світ для більшості ультраправих — так само “чужий” і “інородний”. Їхня неприязнь до Ізраїлю часто має історичне підґрунтя. Претензії лунають через ставлення ізраїльських офіційних і суспільних інституцій до українських національних героїв — не лише до Степана Бандери, а насамперед до Богдана Хмельницького, якого в Ізраїлі нерідко вважають одним із головних ворогів єврейського народу. Очевидно, що англійські версії їх статей у вікіпедії відредаговано не лише російськими, а й ізраїльськими активістами. Таке тло підсилює старі антисемітські настрої, властиві праворадикальному середовищу ще з ХХ століття. Отже, їхня “критика Ізраїлю” часто не має нічого спільного з солідарністю до палестинців — це радше вияв історичних образ, замаскованих під політичну позицію.продовження тут