початок тутТому, якщо й говорити детальніше, то варто придивитися саме до українських лівих та ЛГБТ-спільноти.

Їхня ідеологія базується на солідарності з пригніченими, на підкресленні важливості прав людини. Для ЛГБТК+ особливо близькою є критика колоніалізму, експансії, системного гноблення, адже самі вони часто належать до вразливих і маргіналізованих груп. У підсумку все це сходиться до класичної антикапіталістичної парадигми: буржуазний Захід, на чолі зі США, експлуатує решту світу задля власних надприбутків. У цій логіці Ізраїль десятиліттями виступає зручним антагоністом — державою, що за підтримки «імперіалістичного» США пригнічує корінне населення Близького Сходу.
І тут важливе уточнення: ми не займаємося лівою пропагандою — лише спостерігаємо феномен. Бо, погодьмося, серед численних «солідарних активістів» трапляються ті, хто під час пропалестинських акцій у Європі не може відповісти навіть на просте питання: — «Чи ви знаєте, як у арабській Палестині ставляться до геїв?» або губляться, коли їх просять пояснити, що саме означає гасло на їхньому плакаті: «Палестина від моря до моря» — якого саме моря, і про що це взагалі? На жаль, для багатьох у цій субкультурі головне — бути частиною руху, потрапити у потік, де не обов’язково розуміти, за що саме ти стоїш. Логіка і контекст поступаються місцем емоції та бажанню не відставати від «своїх». Серед таких активістів, до речі, вистачає і тих, хто переконаний, що Голокост — вигадка, а кривавий теракт ХАМАС — фейк, як і загибель майже тисячі цивільних ізраїльтян і іноземців того дня.
І наостанок — невеликий штрих із реальності. Мій колега, українець, відкритий гей, демонстративно обурюється будь-якою згадкою про Ізраїль чи євреїв. Якось він навіть відмовився їсти піту — бо, мовляв, «це ізраїльський фастфуд». Зате з ентузіазмом заявив, що хоче вирушити у місію до Гази, туди, де більшість його колег не наважилася б опинитися через очевидну небезпеку. Іронія долі: іноді ідеологія таки перемагає інстинкт самозбереження.Медіа та інформаційний вакуум

Чесно кажучи, розуміючи весь контекст, я все одно не перестаю дивуватися, чому певні українські медіа вперто ігнорують тему Гази — навіть тоді, коли вона напряму стосується аудиторії, яку ці ж медіа зазвичай представляють. Йдеться про NV.ua, “Українську правду”, “Бабель”, “Громадське” та інші ресурси, які стабільно асоціюються з ліволіберальною повісткою. Вони регулярно висвітлюють гей-прайди, стають на захист активістів “європейських цінностей”, розповідають про інклюзивність і виклики, з якими стикається ЛГБТК+ спільнота в умовах війни. Але коли йдеться про одну з головних тем, що вже два роки не сходить зі шпальт їхніх західних колег і партнерів — гуманітарну катастрофу в Газі — настає дивна тиша. У кращому випадку — нейтральні короткі новини десь у другому ешелоні сайту, без емоції, без позиції, без контексту. Характерний приклад: напередодні другої річниці війни в Газі NV опублікувало інтерв’ю з ізраїльським журналістом. Жодного запитання про бомбардування цивільних, про вбитих дітей, про голодомор — зате багато про “зростаючу економіку Ізраїлю”, “інновації” і “демократію, що бореться з терором”. Іронія в тому, що ці наративи звучать ідеологічно контрастно до образів українських ЛГБТ-військових, яким ті ж самі медіа присвячують зворушливі лонгріди.продовження тут