То що ж я там таке-сяке пишу? Для цього нам знадобиться екскурс в історію))Попереджаю, текст довгий, але я писала від щирого серця 💓 Енджой!Коли кілька років тому я зрозуміла, що хочу писати роман, але зовсім не розумію, як цього досягти, у мене в голові сиділа одна й та ж історія. Точніше певна атмосфера та вайб. І я разів 5 підходила до неї з різних боків, але там було стільки очікувань від самої себе, що зрештою написавши десь 15-20тис слів за ці 5 спроб, я мало куди просунулася. Паралельно почала відчувати, що радості в цьому процесі мало.🤔 І тоді я вирішила таке: а чому б не почати щось маленьке, оповідання скажімо, з дуже низькими ставками для мене, де будуть ті елементи, які просто радують мене. Я не буду думати, чи хтось таке робив, чи хтось це вподобає, чи хтось вважатиме це банальним. Я просто хотіла fun trip. І це спрацювало. Я не спланувала сюжет, не продумала персонажів, не зробила абсолютно жодної — ЖОДНОЇ — підготовки. Я навіть імена персонажів писала в секунді, коли треба було вже якось назвати їх. Досі ці імена люблю, до речі)) Усе йшло як по маслу. Народився #ВідділТранзитуДуш🤭 Так я написала ще десь +- 20 тис слів, але продовжувала називати це оповіданням. Дивувалися навіть підписники тут у коментарях, типу, а це точно оповідання?)))))) А я така — АГА, я ж нічого серйозного з цього не планувала. Тільки-от за плечима 20тис слів, а перед нами ледве мідпоїнт — половина історії.Досі памʼятаю день, де я зізналася собі, що з цього може цілком собі вийти книжка. І це так кльово. Бо на той момент я вже знала всі головні моменти сюжету, в мене були персонажі, був текст, ідея, все те, що просто народилося в моменті. І коли твоя ідея аж на такій стадії, побачити, що з неї буде ціла книжка, якось не так і стрьомно, бо це не ти придумала в голові і маєш тепер втілити цю ідею, це прийшло вже з реальності, з фактів.🥵 Правда, я не хотіла писати роман на 40 тис слів. Оповіданню було нормально не мати глибоких деталей світобудови, поверхнево розкривати героїв, локації, мати трохи менше підтексту. Усе рухалося, летіло і берегло слова. І ще й на мідпоїнті я побачила, що моїй героїні не вистачає обʼєму, аби той мідпоїнт ударив під дих. Тож я почала працювати над кожною сценою спочатку, але не викидати все, а нарощувати мʼяско на кожну-кожнісіньку сцену, продумувати світобудову, додавати деталі, поглиблювати героїв. Напевно, якщо подивитися збоку, я мала нульову чернетку, а почала з неї робити першу.І це спрацювало! Зріс і обʼєм. Наприклад, перші три швидкі сцени тисячі на 3-4 слів у мене тепер займають 10-12тис слів і мають кілька нових, але вдалих і потрібних епізодів. З усіма наступними таке ж. На рівні слів я переписала майже все, але серце і суть кожної сцени лишились такими ж. Коли я це все допишу, думаю навіть це десь опублікувати. Оцей зародковий стан — і що з нього вийшло. Я б хотіла побачити десь такий приклад, як можна над цим усім працювати. Побачим, чи стане мені сміливості.🌜Довгий шлях, подумаєте ви. Але з цієї точки, де я зараз, я бачу, що іншого не було. Я починала-починала-починала і затиналася, бо не витримувала тиску. Мала багато хибних уявлень про першу чернетку, і якщо мені довелося легенько обдурити себе, що ми зараз НЕ пишемо книжку, щоб почати писати книжку, то що поробиш. Заразом я отримала досвід дуже паршивого тексту, з якого потім можна ліпити що хочеш, коли вже паршивий текст розгорнув для тебе твою ж ідею. І оце безцінно.І ще одна безцінна річ — це планувати щось для розваги, для себе, несерйозне, а потім побачити, що ти туди все одно принесла все, що хотіла. І для цього не треба було пнутися зі штанів. Чи придумувати ЩОСЬ ТАКЕ, що не придумав ніхто б. Дуже-дуже-дуже важливий урок 💛Отож, з відкинутих уривків уже само собою б могла вийти книжка, але це те, що було потрібно мені, щоб знайти свій процес від розмитого образу в голові до готового сюжету, який можна писати. Наступний етап — це дисципліна. Це завершити цю чернетку. Що буде значно легше зробити, коли не пробуєш зловити всі заховані маріо-зірочки за перший прохід.Спершу навчися стрибати і бити в табло.