Подумала, що історії народжуються як пагінці вишні — з кісточки.Спочатку пагінець для тебе — ледь не бурʼян. Висмикнути рука не підіймається, але і співчуття вділяєш небагато. Пагінець поки сам по собі. Проклюнувся — то нехай собі знає. Ти його сюди не просила. А ще ти майже впевнена, що цієї зими чи надто жаркого літа він почорніє, зламається, всохне. Краще не привʼязуватися, цієї сіянки тут кожен рік вистачає. Хіба був коли з неї толк?✨ Але дивом пагінець переживає і те, й інше. Нехотя починаєш поливати. Нечасто, коли в лійці бовтається трохи води. Ходиш і ходиш. Не помічаєш, як додається нова звичка: рахувати, скільки гілочок викинув пагінець. Багато, відмічаєш зі здивуванням. Добряче пішов у ріст. Може і толк буде? Але скільки ж таких уже загуло. Та звички не полишаєш. Це вже спортивний інтерес.Мимоволі скануєш двір. Шукаєш місце, куди б його оце пересадити. Хазяйське око так просто не вимкнеш, пояснюєш собі, та робити це точно не збираєшся. Роботи і так вистачає, без якоїсь там вишні. Це просто вправа, нічого більше. От тільки в одному куточку завжди було якось пусто. Може, і добре б йому там було. І квітам сонце не ліпитиме, а вишеньці в самий раз.✨Не зогледишся, як копаєш яму. Кидаєш щось поживне, прочісуєш пальцями корінці, розбиваєш грудки, саджаєш, ніби дитину комусь на плечі. Притримуєш, бо пагінець ще сам триматись не вміє. Прикидаєш землею, ногою топтати не хочеш, працюєш руками. Проступає з ґрунту вода, яку залила раніше. Стає гордо за себе і трохи за пагінця.Кілька днів визираєш з вікна й відганяєш сусідських собак. А десь потім — не зрозуміло як і коли — помічаєш між листя щось червонясте. Здалося, думаєш спершу, та все ж зменшуєш газ під супом і біжиш надвір. Спочатку не віриш очам, але доводиться визнати: з гілки звисає вишенька. Дрібна якась, наче дичка. Зриваєш. Бо ще горобці поклюють. І бо розпирає цікавість. Кислюча шо страх, але це ж тільки перша. Кусаєш губу, аби стримати посмішку.✨От обрізати, обробити, підживити, щепити — і буде краса.Artist — Tito Merello Vilar