Соромно сказати, скільки разів перераховувала, яка сьогодні річниця повномасштабного вторгнення. Мозок не хоче визнавати цифру у три роки. 24 лютого 2022 року врізалося у памʼять так, що за деталізацією нагадує вчорашній день. Памʼятаю, як не спала всю ніч, мала чіткий накрут, що цієї ночі почнеться вторгнення. Компульсивно оновлювала твіттер і побачила перші кадри з КПП біля Чонгару. Побачила затори на гугл-мапс біля Харкова. Почула вибухи за вікном. І так розпочався день, що — емоційно, не календарно — триває досі. На майже тисячу з сотнею днів довше, ніж був повинен.Вдячна всім, хто зберіг країну тоді, на світанку лютневого дня, і хто запалює кожен світанок у нашій країні відтоді. Дякую всім, хто не здався і не здається. Кому не байдуже. Хто вірить. І хто не вірить, але вибирає діло. Дякую всім, хто поклав своє життя на поприще спільної справи. У надії, що все не дарма. Світла памʼять.Не знаю, скільки ще таких днів у нас із вами попереду. Не вдивляюся у невідомість. Натомість опускаю погляд у тут і тепер, помічаю скільки всього — у наших із вами руках. Важливого і крихкого.У коментарях зробімо простір для двох речей: поширення памʼяті про героїв та героїнь цієї війни і поширення перевірених зборів. Люблю вас, українці. І пишаюся, люто пишаюся нами.