Одного дня Прімі Мохамед пішла спати. І що? Справедливо запитаєте ви, бо теж цим займаєтесь кожного дня.

Але різниця в тому, що того дня уві сні вона побачила те, що згодом перетвориться в «Убивцю лісу».

Після пробудження в пам’яті залишився лише уривок: тронна зала, кам’яна стіна, черепи, світло вогню — і чийсь голос позаду, який говорив щось на кшталт: «Але хіба діти відповідають за гріхи батька?»

Усього кілька секунд уявної сцени. Мохамед не пам’ятала, що було у сні до цього і що мало статися після. Вона просто записала образ і фразу.

А потім навколо неї почала рости книжка. Сон дав письменниці моральну проблему, а вона створила з неї книжку.

В «Убивці лісу» жорстокий правитель, якого всі називають Тираном, викликає до себе Веріс Торн. Його двоє дітей зникли в зачарованому Північному лісі. Веріс — єдина людина, якій колись вдалося зайти туди, врятувати дитину й повернутися.

Тепер вона має зробити це знову. Відмовитися неможливо: якщо діти не повернуться, Тиран знищить її родину й селище.

У Веріс є всі причини ненавидіти цього чоловіка. Але рятувати ж треба не його, а дітей.

І саме тут фраза зі сну перетворюється на конструкцію всієї історії: скільки ми винні невинній людині, якщо її порятунок допомагає людині, яку ми ненавидимо?

Мохамед могла б зробити з цього простий квест: зайти в страшний ліс, пройти випробування, знайти дітей, повернутися. Але її початкове питання постійно ускладнює завдання. Веріс рятує не просто двох загублених дітей. Вона рятує спадкоємців Тирана, який тероризує її світ.

Тому кожен крок до їхнього порятунку одночасно виглядає правильним і політично нестерпним.

Сам ліс працює за схожою логікою. У ньому є правила, але вони не обов’язково справедливі. Є істоти, з якими можна домовитися, але ціна угоди може виявитися страшнішою за відмову. Веріс постійно мусить вирішувати «який із поганих варіантів я готова прийняти?».

Автори та авторки часто розповідають, що побачили уві сні персонажа, сцену або цілий сюжет. Прімі Мохамед сон подарував питання без відповіді.

in book we trust