1898 рік. Грецький поет Константінос Кавафіс пише вірш про місто, яке чекає на варварів. Сенат не приймає законів — бо який в цьому сенс? Все одно, скоро прийдуть варвари і самі вирішать, що і як треба робити. Імператор чекає біля воріт з пергаментом у руках. Оратори мовчать, бо варвари не люблять довгих промов.А потім настає ніч. Варвари так і не приходять. Хтось повертається з кордону і каже: варварів більше немає. І вірш закінчується запитанням: «І тепер що з нами буде без варварів? Вони були, ті люди, своєрідним розв'язанням». Вісімдесят років по тому Джон Максвелл Кутзее бере цей вірш — і пише роман.«В очікуванні варварів» виходить у 1980-му в Південній Африці (українською є у видавництві «Фабула»), де у розпалі жахлива політика апартеїду. Кутзее живе всередині режиму і пише про цей самий режим, але жодного разу не називає його. У книзі немає конкретної країни, немає епохи, немає імен. Є безіменний магістрат на безіменному кордоні безіменної Імперії. Саме тому книга не була заборонена цензурою — ця алегорія допомогла йому приховати її пряму актуальність для Південної Африки. Але, як то кажуть, хто зрозумів, той зрозумів. Катування на допитах, фейкові поліцейські звіти, «варвари» як привід для насильства — це було впізнаваним без жодної прямої вказівки. Відмова від конкретного часу і місця — це не абстракція, а навпаки: спосіб показати, що будь-яка імперія існує за одним і тим самим принципом. Їй потрібен ворог ззовні, щоб виправдати насильство всередині.in book we trust