in book we trust | Чорний леопард, рудий вовк Марлон ДжеймсДуже, дуже складно писати відг...

Чорний леопард, рудий вовк Марлон ДжеймсДуже, дуже складно писати відгук на книгу, де шлях значно важливіший за прибуття та яку, якщо вже чесно, дуже важко взагалі комусь радити. 🌟Цей роман про Африку, але Африку міфічну, фентезійну. Марлон Джеймс надихався фольклором та міфологією різних африканських народів, проте склав це все у дуже самобутню картину, де немало також і авторського, від нього самого. Африка ця з зубами та кігтями, неприборкана «білою людиною» та часто-густо нам незрозуміла, але саме в цьому краса і сила роману. Тут абсолютно немає меншовартості чи порівняння з іншими (читати — західними) цивілізаціями, бо це у контексті цього твору абсолютно неважливо. Це достатньо непросте читання з ряду причин, ще і від лауреата Букерівської премії, що вирішив піти прогулятись трохи по жанровій літературі. 🌟Починається історія у тюремній камері, де наш оповідач та головний герой, Слідопит, розповідатиме історії. І ця особливість багато в чому визначає форму роману. Він схожий на оповідку біля багаття, місцями страшну і жорстоку, місцями дуже химерну, місцями — щемку і красиву. Марлон Джеймс навмисне імітує манеру усної традиції, книга схожа на легенду, на міф, на давню страшну казку. 🌟Про жорстокість я повторю ще раз і окремо — її тут багато. Ні, не так. БАГАТО. По відношенню до чоловіків, жінок, дітей, тварин, you name it. Багато тілесності. Багато бридкого. Але от в чому нюанс — тут нема відчуття штучності чи того, що автор використовує надмірну кількість насилля для shock value. Просто його світ такий, небезпечний і недобрий по відношенню до всіх, хто в ньому живе. Всі персонажі книги ну як мінімум дуже «сірі», тут немає відверто позитивних героїв. Взагалі немає «героїв», є складні, сумні, здебільшого нещасні люди (і не тільки), які просто намагаються вижити. 🌟Отже, поріг входження до книги достатньо високий — специфічний стиль оповідання, багато непристойного та неприємного, що вивалюють на читача з самого початку, абсолютно нерозуміння що, де і коли відбувалося. І тільки після приблизно 150 перших сторінок ми потрохи підходимо до основного квесту — пошуки зниклого хлопчика. Слідопита називають так не просто для красного слівця, він має особливий нюх і за запахом може знайти зниклу людину майже всюди. До нього часто звертаються обмануті чоловіки або жінки, та і згорьовані батьки, бувало, теж. Але щось не так зі зникненням того хлопчика… 🌟І тут варто відзначити ще один рівень складності тексту — ненадійний оповідач. Причому ненадійний він і сам по собі, і тим більше у тих місцях, де переповідає чужі слова, бо персонажі тут брешуть, недоговорюють і намовляють направо і наліво. Тому читачу спочатку потрібно розплутати разом зі Слідопитом історію зникнення та пошуку тієї дитини, а потім ще і визначити для себе, чому в цій історії можна вірити. 🌟У що обираю вірити я: попри всю зовнішню жорстокість, насилля, злість це в цілому достатньо сумний текст про пошуки себе, прийняття та любов. Квест тут — у першу чергу форма. І хоча сюжет дійсно щільний і насичений, і подій відбувається чимало, як і в будь-якому хорошому квесті найважливіше — трансформація учасника у процесі. А вона тут точно відбулась, і неодноразово. ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️Серйозно, радити я це нікому не можу, це надто специфічна книга. Дуже радію, що читала її на клуб Валентини, де, на подив, знайшлось багато людей, яким також сподобалось і з якими ми дуже плідно обмінялись думками, ідеями та враженнями. Тепер колективно чекаємо на другу частину (а ви не чекайте, вам воно, мабуть, не треба 🤭).#відгу@evil_readers