«Агент із ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)», Едуард Андрющенко.Із Домонтовичем я був знайомий і раніше. Свого часу прочитав «Дівчинку з ведмедиком», яка для мене досі лишається його найкращою книжкою, потім були «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». Паралельно десь на периферії знань завжди крутилась історія про його співпрацю з НКВД, загадкове зникнення з Німеччини, повернення в СРСР і взагалі репутацію людини, яка прожила кілька життів одночасно, чого тільки вартую кількість його псевдонімів і прізвищ. Але все це було на рівні уривків і чуток.Тому коли побачив цю книжку, та ще й із заявкою на нові архівні матеріали, стало дуже цікаво.Перше, що впадає в око — обсяг роботи. Автор реально перелопатив неймовірну кількість документів, архівів, свідчень і джерел. Якби все це було оформлено за академічними стандартами, вийшла б цілком серйозна наукова праця. При цьому написано доволі живо. Місцями я взагалі ловив себе на тому, що читаю це як шпигунський роман.Найбільше мені зайшла перша половина книжки. Період життя Петрова в Німеччині, його контакти з українською еміграцією, робота на радянські спецслужби, війна, дивні переміщення між країнами, повернення до СРСР. Тут усе складається в дуже захопливу історію. Чесно кажучи, я давно не отримував такого задоволення від документальної книжки.І ще тут є відповіді на питання, які навколо Петрова висять десятиліттями. Чому він співпрацював із НКВД? Що саме робив? Кого здавав? Кого не здавав? Наскільки добровільною була ця співпраця? Якими були його стосунки з українською діаспорою в Німеччині? Не скажу, що після книжки зникають усі питання, але картина стає значно яснішою.Десь після середини читання для мене стало складнішим. Автор починає робити ширші зрізи епохи, додається дуже багато дійових осіб, документів, організацій, біографій. Це важливо для розуміння контексту і історичного періоду, життя української інтелігенції в період репресій, але темп уже не той. Якщо першу половину я ковтав сторінку за сторінкою, то далі читав повільніше. Тримати всіх людей в голові було складно, да іноді і занадто. Хоча навіть ця частина була пізнавальною. Особливо коли мова заходила про принципи роботи НКВД. Масштаб діяльності цієї махіни справді вражає… а може і жахає. І водночас починаєш краще розуміти, звідки ростуть ноги у сучасних російських спецслужб. Традиції, методи, підходи до роботи з агентурою — багато речей пережили десятиліття майже без змін.Єдине, чого мені трохи не вистачило — ширшої розмови про самого Петрова поза його «шпигунською та агентурною» біографією. Наприклад, історія його стосунків із родиною Зерових мене цікавила значно більше, ніж я отримав у книжці. Але тут, мабуть, питання не до автора, а до фокусу самої роботи.В підсумку вийшла міцна четвірка. Перша половина для мене взагалі була на п’ять із п’яти. І якщо вам цікаві українські інтелектуали ХХ століття, історія спецслужб або просто хороші документальні розслідування, то книжка точно варта уваги.