Почитав я цього вашого Павлюка і «Книгу Еміля».І от що скажу.Павлюку вдалося. Не в сенсі «ідеальна книжка року» — ні, вона дуже не ідеальна.А в значно важливішому сенсі: йому вдалося зробити літературну подію. Книжку купують, читають, обговорюють, сваряться, захищають, знецінюють, називають геніальною і «шо це взагалі було». І це — прекрасно. Чесно, в моїй памʼяті це перша така масштабна книжкова подія в українській літературі за довгий час.Пане Іларіоне — знімаю шляпу.Сюжет переповідати не буду. Про хлопчика, який не спить, ви або вже читали, або точно чули. Тому — одразу до розбору. Дуже суб’єктивного. Пробачте наперед 😅Що спрацювалоПо-перше, Павлюк дуже виріс як письменник. Я читав усі його попередні книжки — і тут нарешті немає того, що мене раніше дратувало: пласких, функціональних персонажів. Тут вони обʼємні, дивні, живі, зі своїми тараканами й внутрішніми тріщинами. Світ рухається — не тільки вперед, а й навколо. Це великий плюс.По-друге, роман написаний українською, і це дуже відчутно пішло в плюс. Мова не стерильна, не академічна, не «перекладена в голові». Люди говорять як люди. Це кайф.По-третє, складність сюжету і композиції. Тут Павлюк реально замахнувся. І багато де влучив.Емоційна складова — дуже сильна. В тексті відчувається особистий біль, відчай, прожите. Це не поза, не трюк — це прожите. І воно добре вплетене в тканину оповіді. Текст через це стає щемким, інтимним, іноді навіть незручним. Але живим.Персонажі — дивні, суперечливі, такі, яких то любиш, то хочеш стукнути. А головне — можеш уявити. Іноді навіть поспівчувати.Історія затягує, читається з інтересом, тримає.Де мене підкосилоА тепер — ложка дьогтю. А може й дві.У книжці занадто багато всього.Ніл Ґейман (і «Американські боги», і Sandman), Желязни з «Хроніками Амбера», Нолан з «Тенетом» — це все дуже відчутно. Віддам належне: усе це поєднано органічно і прошито власними емоціями автора, тому історія не розсипається. Але строкатість мене втомлювала. Хотілося іноді, щоб було менше. Менше символів, менше квестів, менше «оце ще сюди докинемо».Середина роману просідає. Помітно.Із метафорами та символами подекуди теж перегин — не все потребує ще одного шару пояснень.Діалоги, до речі, стали значно кращими, ніж у попередніх книжках. Є цікаві базові філософські думки, і вони вшиті в текст доволі влучно. Тут ок.Підсумок«Книга Еміля» — гарна книжка. Не відмінна. Але гарна.З перегинами, з надмірністю, з моментами «можна було простіше». Але хто з нас ідеальний?Це точно подія на нашому літературному обрії. І я повторюся: це прекрасно.Такі книжки мають зʼявлятися. Такі книжки мають викликати суперечки. І такі книжки рухають літературу вперед — навіть коли вони не подобаються всім.А це, погодьтеся, вже дуже багато.Знаю, багато хто читав, як вам?