Людина мисляча | Роздуми про старістьЧи здатні ми насправді перейнятись цим питанням? П...

Роздуми про старістьЧи здатні ми насправді перейнятись цим питанням? Принаймні, допоки старість маячить десь на горизонті як наша власна потенційність або чужа реальність — самотня, квола, обмежена можливостями тіла та розуму.Ми знаємо про неї так багато і водночас не знаємо нічого. Можна знати про старість теоретично з біологічної точки зору, з соціальної — спостерігаючи за тими, хто вже перетнув цю межу. Проте її досвід як екзистенційний, особистий, завжди залишається тінню, яку ми носимо з собою і ніяк ніколи не зможемо позбутись. Це реальність, хоч би якою нереальною вона здавалась коли ми ще молоді.Молодість, як і старість, поняття дуже відносне. Хтось вже в 20 живе в страхітливому очікуванні навіть 30 років, і здається, що вже цей вік є межею «найкращих років». Не живе, очікує. А хтось в 70+ (вік, з якого офіційно веде свій лік старість) починає нове життя або принаймні пробує нові хобі. Страшно не стати старими, страшно коли люди проживають своє життя беззмістовно в будь-якому віці.Власне, найдієвіше щеплення проти симптомів старості — мати сенси, якими позначені не лише якісь знакові точки в житті, повʼязані з народженням нової людини чи нового союзу, а з кожною миттю власного життя. Адже воно тягнеться однією безперервною лінією, і від першого дня свого в цьому світі ми йдемо до смерті. Вона — кінцева зупинка, передостання, якщо пощастить, старість, але всі вони невіддільні від нас самих вже сьогодні, в будь-якому віці.Ми носимо в собі не лише свої мрії, бажання, спогади, цілі, але і старість та смерть. Щоранку прокидаємось іншими, але щоразу не хочемо визнавати ці зміни. Та й вони непомітні до певного часу — тіло у змові з розумом, аби не видати весь портрет старості передчасно. І це нормально, так працює наша психіка, саме тому ми вкрай рідко задаємось цими питаннями.Однак задаватись ними важливо — не для того, щоб жити в страху й очікуванні, віддавши своє радісне теперішнє на поталу невідомого майбутнього. Навпаки, розмірковуючи про старість (і смерть), ми по-справжньому визнаємо її зсередини, і це приносить з собою звільнення від неї. Воно ж у тому, аби вже сьогодні наповнювати своє життя тим, яким хотілось би бачити своє майбутнє. Вже з весни свого життя будувати внутрішні опори, творити — себе самих, свою дійсність, красу та сенси — для зими, в якій вже не буде порожнечі й самотності. У нас будемо ми самі, і лише за нами вибір як ми скористаємося з наших можливостей, якими б вони не були.Тож навіть коли здається, що у нас не залишається нічого або що в старості ми втратимо все, всередині нас є життя, яке і дає свободу обирати, мислити, відчувати — до останнього подиху, а вже він поза нашою владою, тож немає сенсу про це перейматись.(натхненна текстом С.де Бовуар про старість та зустріччю свого філософського клубу на цю тему)#роздуми [Людина мисляча | підписатись]