Людина мисляча | Про фільм «Життя Чака» (2024) М.Фленеґена по однойменній повісті Ст.Кі...

Про фільм «Життя Чака» (2024) М.Фленеґена по однойменній повісті Ст.КінгаЖиття Чака — це життя кожного з нас, зігране в трьох актах навпаки: (перед)смерть («Дякуємо, Чаку»), основні роки життя («Вулична музика назавжди») й народження (особистості — під назвою «Я вміщаю множини»). Чому навпаки? Бо зазвичай чим ближче до кінця стає людина, тим більше вона озирається на свій початок.До кінця не лише власного життя. Свій кінець має і Всесвіт загалом, і наш світ, який ми бачимо, чуємо, відчуваємо навколо щодня. Для когось кінець настає вже від зникнення інтернету, для інших знаками всесвітнього кінця стають землетруси, повені, пожежі та інші прояви хаосу. Дивовижно, але для людей, які в більшості своїй втрачають, або так ніколи і не відкривають для себе справжньої цінності життя і кожного його моменту, навіть такий світовий кінець, стає досить швидко буденністю. Як каже одна з героїнь фільму, «все летить шкереберть, а ми просто знизуємо плечима».І лише один прояв абсурдності, на межі цього світового колапсу, вириває всіх з такого напівсонного стану життя — і це загадкові написи з усіх сторін «Чарльз Кранц. 39 чудових років. Дякуємо, Чаку!». Хто він — не знає ніхто, окрім кількох людей на весь світ. Але в ньому самому — цілий світ — всі люди, яких він знав з дитинства, все, що бачив, знав, літаки в небі, каналізаційні люки, і навіть що просто уявляв… Світ, який з кожним роком все більше і більше мав би розширюватись всередині Чака, всередині кожного з нас, адже кожен з нас вміщає множини.Все людство — від появи першої людини до зникнення останньої — це одна година в масштабах Всесвіту, а все, що ми знаємо про себе з книг — взагалі відбувається в останні 10 секунд останньої години останнього дня світу. І всі ці події — не випадкові, коли помирає одна людина — з нею помирає весь всесвіт, адже кожен з нас є його частиною, в кожному з нас цілий всесвіт, і ми, як одиничні, вміщаємо в собі множини. Про це вустами школяра, а потім вчительки, промовляє позачасовий Волт Вітмен в своїй «Пісні про себе»:Це не хаос і не смерть.Це форма, єднання та план.Це вічне життя,Справжнє щастя.Минуле і теперішнє зівʼяли,Я наповнив їх, спорожнив і формую наступну зморшку майбутнього.Слухачу мій, що ти хочеш мені довірити?Поглянь в моє обличчя, доки я вдихатиму цей вечір…Насправді ніхто тебе не чує, а я залишуся ще на хвилину.Я суперечу сам собі, гаразд, тоді нехай я суперечу собі, бо я — це простір, і я вміщаю множини. Чак — як кажуть, «на вигляд бухгалтер», але всередині нього особливість, яка проявилась іскрою в цьому світі, яка лишила слід в життях інших. Перш за все через танець. Маленький, але такий великий слід. І його втрата — втрата для кожного, бо всі люди повʼязані між собою тонкими невидимими нитками крізь простір та час, все єдино. Зірки в небі, їхня історія, ритм танцю й серця — все це математика, але не у вигляді мертвих цифр, а у формі світової гармонії, мистецтва.Світ живий, і серцебиття однієї «звичайної людини» триває до останнього серцебиття всесвіту, і навпаки, серцебиття всесвіту триває до припинення серцебиття однієї «звичайної людини». Зірки є для нас, доки є ми, але коли зникає одне, зникає й усе інше. Все поринає в темряву, як поринає в неї весь світ (принаймні для нас самих), коли ми вмираємо — одиничні створіння, що містять в собі множини.Людина мисляча | #кіно_ЛМ