Людина мисляча | Що таке особисте й публічне — де проходять межі одного та іншого?Особи...

Що таке особисте й публічне — де проходять межі одного та іншого?Особисте — справа окремо кожної особи, публічне — публіки, людського загалу. Як просто було б, як би все було саме так. Правда ж в тому, що межі між одним та іншим безповоротно розмились, неможливо їх розділити між собою чітко. Наше життя було театром, ринком, сіткомом, тепер стало прямою трансляцією.Ми ніби стверджуємо самих себе і своє буття через винесення його в публічний простір соцмереж. Фіксуємо словами, знімаємо відео, робимо фото, аби задокументувати власне існування, кожну його мить, ніби боїмось пропустити щось важливе, і врешті пропускаємо, бо надто зайняті фіксацією моменту замість його проживання. Від давньоєгипетських ієрогліфів ми еволюціонували до емоджі та стікерів, які все більше заміняють собою слова. Реакції замість справжніх емоцій — тренд фастфуду дістався і сфери людської комунікації.«Ми постимо, отже, ми існуємо» — аксіома, що для свого підтвердження потребує репосту. Можливо, колись дату смерті на могилах будуть писати саме по нашому останньому дню онлайн. Адже тепер не бути в мережі рівнозначно самогубству. «Де ти зник(ла), як ти, що нового?» — повідомлення прочитано, значить, абонент, чи вже радше той, кого ми фоловимо, живий. А чим більше у кожного з нас фоловерів, тим вищий рівень визнання нашого існування.Ми живемо в час, коли всі навколо так ревно відстоюють особистий простір як щось надзвичайно цінне, за нього була вже не одна священна війна. Ще Сенека писав в своїх листах Луцілію, аби той відвойовував себе для себе самого. Та чи сповна до нас дійшов сенс цих слів? Попри свою резолюцію недоторканності особистого, тепер вільно впускаємо чужих і незнаних людей в своє особисте. Самі показуємо, однаково легко оголюємо і тіло і душу перед уявним залом, сповненого анонімів.Раніше право знати що відбувається в житті чи на думці у іншої людини було особливим привілеєм, таїнством посвяти в справи нашого серця та розуму. Тепер світ — суцільний опен-спейс — всюди прозорі стіни без дверей і звісно, без замкової щілини, в яку раніше зазирали. Вуаєризм став добровільно-показовим шоу для глядачів з широко заплющеними очима.Здається, ми щось втрачаємо…вже втратили відчуття меж, приватного, хоча все ще здається, що воно все під контролем. Та найбільша втрата в цьому всьому шерінгу нас самих — ніби від кожного сторітелінгу з нашого життя ми розпорошуємо щось важливе. Опримітивлюється суть, випаровується магія, і ми стаємо звичайними маґлами, схожими один на одного — взаємно надто відкритими і наперед розгаданими.Можливо, наш світ колись таки врятує, але вже не краса, а здоровий глузд? До речі, а де його межі?За натхнення на ці роздуми дякую моєму знайомому митцю, вільному філософу і метафізичному кочівнику — Ігорю Татаренко!#роздуми [Людина мисляча | підписатись]