Історія про Україну | Не бажаючи повторювати долю Буші та інших понищених містечок і сіл, ба...

Не бажаючи повторювати долю Буші та інших понищених містечок і сіл, багато звідки (у тому числі й з Вінниці) присилали до командування коронної армії своїх посланців із виявом покори та видавали наявних у них московитів. Але значна частина населення просто втікала світ за очі. Узагалі потоки біженців у ході бойових дій звичне явище для всіх часів і народів (так, наприклад, того ж року, втікаючи після війни в Бразилії, перші єврейські громади оселилися в майбутньому Нью-Йорку), та для України цей процес тоді набув просто загрозливих масштабів. Очевидець писав: "Міста й села порожні, куди військо не прибуде – людей не застає". Тікали в Молдову, тікали за Дніпро, але часто там не залишалися, а йшли далі за московський кордон. До них приєднувалися й ті, хто просто був незадоволений рішеннями й політикою гетьмана. Роздратований тим, що його, і так виснажений роками війни, "мобілізаційний ресурс" починає танути ще більше, Хмельницький закликав прикордонних московських воєвод не пропускати переселенців та навіть їх "ловити, вішати, стинати і в неволю брати, а майно забирати на государя". Однак справитися з приїжджими "черкасами" московським чиновникам було не так то й легко. Саме від 1654 року датовано скаргу на українських переселенців, що самочинно без царського дозволу будують собі поселення на річці Лопань та розоряють угіддя бєлгородських церковників. Так ми й маємо першу згадку про тепер друге найбільше місто нашої країни – Харків. Та повернемося поки зі сходу під Брацлав, де коронну армію зустріли перші козацькі полки під орудою Івана Богуна та Михайла... Зеленського.Піхоти на брацлавських валах було "як очерету", тож спочатку Чарнецький із компанією там отримали добряче по зубах. Проте, коли почали надходити звістки про прибуття до поляків перших татарських загонів, Богун із Зеленським не стали випробовувати долю, а просто спалили замок Брацлава, щоб не дістався ворогам, та відступили до Умані. При цьому всьому, не зважаючи на кровопролитні бої та різанину місцевого "мирняка", Хмельницький із головною армією й досі не йшов. Гетьман усе чекав допомоги від Москви. Але цар відмовився повертати бійців Золотаренка, бо в Білорусі місцеві, надивившись на грабунки та депортації, що їм влаштували "освободітєлі" московити, стали партизанити, а гетьман литовський Януш Радзивілл розпочав свій контрнаступ. Прийти повинен був воєвода з Бєлгорода, але він теж зовсім не квапився. Тим часом Умань уже була оточена військами Речі Посполитої та Кримського ханства. На дворі стояв морозний січень 1655-го року, і Богун наказав обливати міські вали водою, перетворивши їх на неприступні крижані гірки. Облогою керував сам головнокомандувач коронної армії Станіслав Потоцький, який спершу спробував атакувати місто палаючими ядрами, але оборонцям вдавалося їх загасити. Як раптом привели кількох впійманих неподалік московитів, які повідомили, що вони прийшли з бєлгородським воєводою Шереметьєвим, який прямо зараз рухається на Умань із військами Хмельницького. Потоцький вирішує йти прямо їм на зустріч, яка відбулася під Охматовим там же на Черкащині. Війська зійшлися в полі, коли вже сутеніло, а від лютого морозу брали дрижаки. Так воно й стало "Дрижиполем".Ця перша спільна козацько-московська "операція" в Україні стала однією з найкривавіших за всю історію війн Хмельницького. Коронній армії спершу вдалося прорватися до табору в тому місці, де стояли московити, і ті посипалися. Захопивши московські гармати, поляки з них же почали нещадно гатити по "гостях із півночі". Лише з великими зусиллями козакам вдалося вибити кварцяне військо, а нові укріплення довелося робити з трупів, яким не було числа. Існує версія, що ситуацію тоді врятував кавалерійський загін Богуна, який примчався з Умані, але це малоймовірно. На ранок перестрілки продовжилися, але обморожені солдати в атаку вже особливо не рвалися. Загалом на Дрижиполі загинуло в бою та замерзло від холоду близько п'ятнадцяти тисяч з обох сторін, з яких тисяч дев'ять – московити. Далі буде...