+++

як тільки я став на перон станції електрички, переді мною одразу зупинився поїзд. дякую, сказав я і якось спонтанно, взагалі без думок зайшов у вагон. це була типова приміська електричка - смердюча, обхаркана, з брудними коричневими сидіннями, усі в крихтах і краплях солодких напоїв, зі слідами чиїхось дешевих життів. я сів і подумав: байдуже, кудись доїду. у вагоні було небагато людей — чоловік 10, усі сиділи розрізнено і хаотично. час від часу крізь вагон проходив безхатько у брудній джинсовій куртці із застиглою на неголеному обличчі тупою шизофренічною усмішкою. він торкнувся мого плеча. я відсахнувся. неподалік сидів чоловік років 35, клацав кнопочним телефоном і шепотів до себе щось, неначе кажучи мені - я є, моя свідомість шипить, отже я є, я живий, моє існування не поставлено під сумнів, як наприклад, під сумнів поставлено моє щастя, це, зрештою, не так і важливо, значно важливіша моя присутність - я існую у цьому їбаному сука поїзді, тут і зараз, посеред білого вівторка, ранок, 11 година, країна говорить своїм існуванням і я говорю - своїм шепотом. я дивився на цього чоловіка і думав - ну от, власне, не дарма я зайшов у цю електричку, не дарма мене шарпонуло сюди, для чогось мені треба було почути його шепотіння, побачити його втоплені очі, почути цей перестук вагона посеред білого дня. цей поїзд їде з якогось містечка, везе цих поранених людей, а машиніст, схоже, робить це байдуже і зовсім неохоче. залізничні шляхи спеціально прокладають у таких місцях, у таких закутках, до яких наче нікому немає діла, наче вони і є, і їх немає, організація простору тут має свої специфічні правила. але парадокс у тому, що ці правила - їх ніхто не створював, вони утворились самі по собі, просто в один прекрасний день один біля одного з’явились гаражні кооперативи, СТО, елеватори, сторожові будки та залізчничні перевали, землянки, собачі ями і рови, сіра зона, де немає людей, хіба окрім якихось мужиків у чорних куртках із сигаретами. тут, на цих порослих бур’яном офшорах є одна проблема - тут усім на тебе похуй, наче під сумнів ставиться твоє існування. на одній із будівель великими літерами виведно RUBAE, знаю цього художника, він обмалював цими написами усю країну, усі вагони і мости, холодні і дикі території. під’їжджаючи до станції, на купі сміття я побачив гіпсову голову якогось видатного партійця, вона лежала просто ось так - на купі сміття і уважно відстежувала рух приміських поїздів - щоб раптом хтось не подумав запізнитись. поїзд зупинився. люди почали вивалюватись на перон. я встав і пішов на вихід теж. переді мною як раз ішов той чоловік, що всю дорогу шепотів. ступивши правою ногою у чийсь плювок на пероні, він оглянувся по сторонам і тихо про себе вилаявся.