Channel фінчер кубриком - @fincherkubrykom - №9222
Детективка-суперінтендантка веде боротьбу з власними демонами, намагаючись проникнути в думки серійного вбивці, який ховається за маскою зразкового сім’янина.
Випадковий рілз із сексуалізованою сценою з Джилліан Андерсон «продав» мені «Падіння» Аллана К'юбітта, інші проєкти якого ви навряд чи бачили (ще у 2018-му я дивилася мінісеріал «Смерть і солов'ї», але він зовсім не запам'ятався). «Падіння» стало першою кримінальною драмою, яку Netflix дистрибутували, пішли численні перегляди, висока оцінка 8.1/10 на IMDb, кілька номінацій БАФТА — хотілося розгадати секрет успішності проєкту, про який я нічого не знала. Але у мене не те щоб вийшло, хоча я змусила себе переглянути всі три сезони.«Падіння» — це детектив, де ми одразу бачимо і протагоністку, і антагоніста. Глядачеві не залишають загадки: сценарій прискіпливо відстежує кроки поліції Північної Ірландії, не забуваючи про побут вбивці. Власне, на житті останнього часом навіть більший акцент — мовляв, ми таким чином проймемося темною стороною злочинця та дослідимо його мотиви. Прототипом Пола Спектора, який полює на молодих жінок у Белфасті, став Денніс Рейдер, відомий як BTK (абревіатура, що означає «зв'язувати, катувати, убивати»). Аллан К'юбітт хотів зрозуміти психологію маніяка, якого у буденному житті вважають нормальною людиною з роботою, дружиною та дітьми.Каст підібраний чудово, Джеймі Дорнану личить такий образ. Але якщо Джилліан Андерсон за замовчуванням магнетична, то сценарій загалом погано прописує персонажів, не даючи акторам простору для розкриття. Головне питання будь-якого детективу — чому людина йде на такий крок, що нею керує і як її зупинити? Белфастського вбивцю зображають як вихованця дитячих будинків, тому список причин його звірств до другого сезону виглядає як набір тез: «злочинна кар'єра, сексуальні проблеми, фізичне насильство, моральне насильство, гніт його прийомних батьків, несправедливе ставлення, травма голови, диявольське сім'я». До речі, ці фактори абсолютно не проговорюються — вони з'являються раптово у одній сцені на кілька секунд і вдало забуваються. Звісно, і сам вбивця мав би нарешті щось сказати про себе до кінця другого сезону — вийшло клішоване «любов у стражданнях» і «чому у когось є все, невже я цього не заслуговую». До цього намагаються повернутися у третьому сезоні, але чіткої розв'язки очікуваи не варто було.Зрозуміти мотиви намагається велика кількість серіалів і часто головний детектив чи/та глядач романтизує тему. Зі Стеллою Гібсон, яку зіграла Джилліан Андерсон, так і вийшло. Але якщо відкинути психологію, навіть вдавану, як і дослідження хворого фетишизму, у детективі має залишитися класичний поліцейський процедурал. Саме ця жанровість працює у «Падінні» найгірше. «Взірець північноірландського нуару» розсипається, навіть коли звикаєш до розтягнутого хронометражу: Спектор діє необережно, він залишає сліди, повертається на місця злочинів, по-дурному ризикує там, де це не потрібно. У свою чергу поліція має всі зачіпки, знає навіть про самого вбивцю, має фоторобот тощо, але просто нічого не робить. Зрозуміло, що автору потрібно було розтягнути історію на три сезони, і щоб це виправдати, він зробив поліцію Белфаста некомпетентною, загрузлою в бюрократії та внутрішніх чварах. Поліція тут не працює, а злочинець не діє розумно. Це просто дуже лінива гра у пінг-понг.Але я таки зрозуміла, чому цей проєкт виділяється з-поміж інших. Джилліан Андерсон створила образ, який став дещо революційним для жанру. Її героїня позбавлена емоційного хаосу, вона прямолінійна, владна і не вибачається за свою силу чи сексуальність. У серіалі часто проговорюється, що Стелла дивиться на чоловіків так, як зазвичай у кіно дивляться на жінок — як на об’єкт інтересу, а не суб'єкт. Це перевертає гендерні ролі з ніг на голову.#житомирськийкінофестиваль
2020
26-02-14 10:11