фінчер кубриком | Нарешті можу щось сказати про «Жінки, що сяють».Я обожнюю Вагнера Моур...

Нарешті можу щось сказати про «Жінки, що сяють».Я обожнюю Вагнера Моуру, навіть якщо його герой - це абсолютне копіювання Пола Айвері із «Зодіака» Девіда Фінчера [у одному з епізодів тут навіть той же офіс, але з зеленими лампами з «Сім»]. Водночас я складно сприймаю образи від Елізабет Мосс - вони часто лякливі, тихі, мовчазні. Мені ж ніколи не бракує слів, тому пройнятись травматичними історіями, де людина повністю закривається, можу далеко не завжди. «Жінки, що сяють» - це серіал, де елемент пам'яті грає важливішу роль, ніж весь детектив, а ще це один з небагатьох містичних проєктів Apple TV+ [мені досі шкода, як злили сюжет «Підкидька»].З одного боку, за кожним кроком у серіалі хочеться стежити, аби зрозуміти, що взагалі відбувається, та з іншого, сюжет ніби занадто розтягнений у часі. Ряд персонажів, як-от ті, що пов'язані з вбивцею [Лео], чоловік головної героїні [Маркус], похідні розповіді від журналіста [Ден] просто забивають хронометраж, коли можна було взяти приклад з BBC і вкластись у максимум 5 епізодів. Останні серії й відчуваються зробленими нашвидкоруч - наприклад, у 7-ій відсутні події, які впливають на сюжет, а фінальна 8-ма й геть філерна, створена у дусі Бо Одара та Фрізе.Тому крім того, що хімія між Моурою і Мосс дуже натягнута, до кінця залишається незрозумілою ідея проєкту. Якщо розглядати лише з позиції кримінального детективу, то питання до драматичної лінії та мотивації дій. Та й перестрибування між «героїнями» у Мосс не відбувається, бо вона акторка одного настрою і гіперкінезу.«Жінки, що сяють» - хороший серіал, але не той, який я б передивилась через якийсь час. І ще: лише мені здається, що Джеймі Белл - це Том Голланд для старшої аудиторії [принагідно нагадую подивитись «Всі ми незнайомці», якщо ви це досі не зробили]?