Telegram statistics channel - @ein_fruhling_2

Повертаючись до ситуації з хлопцем, який застряг у Стамбулі і вже два роки не може потрапити на Батьківщину.Хочу відмітити, що ДПСУ у системі МВС знає закони та Конституцію України набагато краще, ніж МЗС.А саме: для прикордонників свідоцтво про народження — це документ, який підтверджує громадянство, а от для МЗС — чомусь ні. Саме тому вони (консульства) не дають офіційних відмов, не дозволяють навіть сфотографувати їх, бо тоді на представників МЗС можна було б подати до суду за порушення законів і Конституції України.ДПСУ ж прямо пише: приїжджайте на кордон — все зробимо, все перевіримо згідно із законом.Але! МВС не може допомогти громадянам дістатися до кордону. Єдині, хто може і, бл*ть, мусить це зробити — це МЗС, видавши свій довбаний лист на повернення.Втім, МЗС не визнає свідоцтво про народження в Україні як документ, що засвідчує громадянство.Хоч лист на повернення, це ж навіть не паспорт, але всі бояться брати на себе відповідальність - яка є їх прямим обов'язком.Тож не ображайтеся, панове — ви мене знаєте: треба суд — буде суд. Треба ЄСПЛ — буде ЄСПЛ. Я людина вперта.

Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко

Ви знаєте, насправді я не дуже люблю структури, які дублюють обов’язки інших структур. Але водночас незалежність або різна підпорядкованість тих чи інших підрозділів може давати певний баланс.Для цього в Україні існує три гілки влади:Законодавча (Верховна Рада),Виконавча (Президент, Кабмін тощо),Судова (тут усе ясно).І в теорії, як задумувалось, в Україні — як і в більшості демократичних держав — повинен існувати принцип стримувань і противаг (checks and balances). Це означає, що гілки влади мають взаємно контролювати одна одну, щоб не допустити концентрації влади в одних руках.І от сьогодні я думаю, що законодавча гілка влади (до речі, нагадаю — саме та, яку обрав народ України, як завжди не розібравшись, хто є хто) показала, що не розуміє, в якій країні вона живе. Ви, звісно, забудете це за кілька днів, але все одно прикро. Особливо прикро через те, що це відбувається під час війни. Але коли я переглядав відео з ВР де ці аплодуючі самі собі депутати, чомусь так сильно радіють, я згадав одну прекрасну фразу Падме Амідалі «So this is how liberty dies... with thunderous applause.»Але в цій історії я хочу наголосити ось на чому:Нинішнього Генерального прокурора я не берусь оцінювати, але нагадати йому, що в його підпорядкуванні є такий орган, як ДБР, я можу. А тепер історія з життя.Спілкуюсь я якось з одним зі слідчих ДБР. На той момент суд уже визнав неправомірність дій ДБР щодо невнесення відомостей в ЄРДР за моєю заявою. І цей слідчий показує мені папірець.На аркуші без шапки, підпису чи номера справи надруковано перелік проваджень. Слідчий показує мені його і, виправдовуючись, каже:— От, ми таке подаємо нашому "першому".А ось тут — він показує на великий хрестик у кутку аркуша — ставлять або плюс, або мінус. Якщо мінус — то не рухаємось, якщо плюс — то можна.Ось така “тіньова документація” у керівника ДБР Сухачова, за діяльністю якого, між іншим, має здійснювати нагляд та контроль Генеральна прокуратура. Але там все «схвачено».Я взагалі не хочу, щоб думали, ніби я захищаю співробітників та керівництво НАБУ та САП. Щоб оцінити ефективність їх діяльності, треба серйозно зануритись у документи, рішення судів і статистику.Але якби Генеральна прокуратура виконувала свої обов’язки належним чином, то, можливо, і САП, і НАБУ не були б потрібні.І саме тому я впевнений що під контролем Генпрокуратури НАБУ і САП краще працювати точно не стануть.Окремо про ситуацію з арештами в НАБУ.Я вважаю, що керівник НАБУ мав би подати у відставку, якби мав хоч краплю гідності, коли в його підпорядкуванні служили й почували себе комфортно відверті агенти РФ.І я зазначу: за заявою СБУ, керівництво НАБУ було поінформоване про одного зі співробітників, але не вжило заходів, попри відповідальність забезпечувати безпеку та прозорість своєї інституції.Але в нас, схоже, ніхто в таких органах не вміє брати на себе відповідальність.І, можливо, якби ці всі керівники думали не лише про свою "дупу" в теплому кріслі, а про інституцію, державу та закон, в Україні було б трішки більше справедливості й верховенства права. "Влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно."— Лорд Актон

Хтось вважає, що воювати мають усі. Хтось переконаний, що кожен може бути корисним на своєму місці, незалежно від того, чи тримає він у руках зброю. Хтось каже, що красти — це погано, а хтось вважає — що це нормально. Деякі люди вважають нормою вживати легкі наркотики, інші ж заявлять що це не правильно. Проте для вирішення «правоти» в цивілізованому світі створили закон.І так, тут можна дискутувати про вибірковість і подвійні стандарти, але мене завжди бісило одне: щойно арештовують когось за порушення закону — відразу з’являються ті, хто маніпулює емоцією, мовляв, «краще б убивць ловили».Так, убивць ловити потрібно. Але водночас, якщо ми хочемо правової держави, в Україні має з’явитися справжнє верховенство права. Злочин є злочином. Підозра — це ще не доведена вина. Якщо людина невинна — у неї має бути можливість довести це в суді. Так, і суд, і слідчі органи можуть бути корумпованими, можуть фабрикувати справи. Але тоді потрібно боротися з цим системно, а не виправдовувати одне порушення іншим.Я завжди знав, що моя діяльність у тій чи іншій формі привертає до мене увагу. Ті, хто мене не люблять, шукатимуть помилки чи порушення закону з мого боку. І це як існує світ. Люди, які мене знають, не раз були свідками моєї критики на адресу як окремих політичних сил, так і генералів, систем, силових структур. Прикладом є ситуація з ДБР: коли я бачу порушення закону, я дію в межах правового поля — подаю апеляції, вимагаю, щоби суд змусив слідчі органи діяти згідно із законом (і суд змусив).Але тут є важливий момент. Якщо ти публічно говориш про верховенство права, вимагаєш покарання за порушення закону — ти маєш бути готовий до того, що ті самі правила можуть бути застосовані й до тебе. Не можна обурюватися самому факту підозри лише тому, що ти займаєш «правильну позицію» або зробив багато доброго. Якщо ти порушив закон — до тебе мають бути такі самі запитання, як і до всіх інших. Це й називається послідовність.У тій конкретній ситуації я був учасником подій. Я чітко знаю, що порушення були — як з боку фігуранта мого звернення, так і з боку слідчих органів ( бо я мав на руках чіткі накази які порушували нормативні документи, котрі передав в дбр). В інших випадках, коли йдеться лише про підозру, варто чітко з’ясувати: чи відповідає вона діям особи, якій цю підозру вручили. Якщо так — має бути відповідальність. Якщо людина зробила багато правильних речей, це може вплинути лише на пом’якшення покарання, у межах, визначених судом. Якщо ж людина доводить законність своїх дій, на мою думку це лише додає поваги до неї та укріплює її репутацію.Все інше — анархія й маніпуляції.

Хроніка з виснаженого напрямку. Свідчення вигаданого офіцера вигаданої бригади. Проте болить по-справжньому.З "К" до "В". Потім знову "К". Потім "Д". Без перепочинку, без ротації. В обороні – без укріплень. У штурмі – без резерву. Офіцери більше не ведуть у бій — вони тягнуть туди тих, хто ще в строю.На ділянці понад 5 км — 10, максимум 12 бійців. Оборону тримають водії, артилеристи, кухарі. Але і вони — "закінчилися". Від штату в батальйонах залишилось 25% людей, більша частина яких вже поклала своє здоров'я раніше, а зараз обіймають посади баньщиків, водіїв, бо хочуть залишатись корисними і надалі. Коли згоряє ще один батальйон, ми не отримуємо підкріплення — ми отримуємо “перерозподіл”. Люди не приходять — їх розмазують по дірках, які навіть важко порахувати.Ворог заходить штурмом по кілька разів на день. Мотоциклетні хвилі, броньовані хвилі, штурмові групи зеків. Натомість наші новоприбулі мають п’ять днів адаптації. На шостий — в бій або в землю.Накази зверху звучать як істерика. “Відновити позицію!” — яка нічого не дає. “Провести штурм!” — через кілометр відкритої місцевості, втрачаючи при цьому людей на підходах. Накази приходять напряму від найвищої військової посадової особи вигаданої армії.Розвідка? Немає часу. Вогнева підтримка? Не встигла прибути. FPV? Не вистачає навіть на одну роту.Ті, хто мав би розуміти обстановку краще за нас — бояться на неї дивитися. Вони не визнають очевидного, бо легше шукати винних в самій бригаді, ніж говорити правду нагору – хоча вище лише одна людина. Легше доповісти фразу "обстановка контрольована", або "командир вигаданої бригади обманює та ховає людей" ніж зізнатись, що цей контроль — це ілюзія, що спирається на роздроблені коліна і настільки важку втому – що смерть здається порятунком від цього театру абсурду.Страх перед головним генералом паралізує не лише рішення, а й совість. І в цій тиші, де мали би бути мужність і правда, звучить лише одне — як викрутитись, як перекласти провину, як вчасно сказати правильне слово. Ситуація виглядає так, наче хтось нагорі вже примирився з нашою смертю, і тепер лише визначає, хто саме і в якому порядку ляже в цю землю першим.Ми бачимо, як нас затискають. Ми бачимо, що буде, якщо впадемо. За нами — інші вигадані бригади, вже напівоточені. Ми тримаємося не за наказ, не за план — за тих, хто ліворуч і праворуч, за бригаду, яка ще жива.Командир? Він з нами. Але він — заручник наказів з іншого світу, де PowerPoint важливіше за евакуацію.А тепер гіпотетичні вигадані питання:- Скільки ще потрібно "вигаданих" бригад, щоб почали слухати не паркетних генералів, а фронт?- Скільки ще життів треба втратити, щоб наверху визнали: це не “частковий некомплект”, це системна катастрофа?- Чому ми, які «на колінах» просять Мавік, маємо виконувати накази тих, хто має все — крім відповідальності?- Чому серед генералів більше тих, хто боїться втратити посаду, ніж тих, хто боїться втратити людей?- Хто відповість за тих, хто більше не повернеться? Чи знову — ніхто?- Чи має бути чергова трагедія, щоб нарешті зрозуміти — ця війна виграється не звітами, а кров’ю та правдою?- І головне: чи зможе держава колись дивитися нам в очі — якщо ми раптом повернемося?

Концепція Курської операції була не даремна, вона мала свій потенціал та свою користь.Але, але.Користь перетворилась на катастрофу, яка наразі переростає в більш серйозні наслідки.В ідеалі Курської операції варто було чітко розуміти, що то не наша земля, і триматись за неї, як підліток за хуй, не варто, бо рано чи пізно кацап напрацює тактику, яка зробить нам дуже боляче.Тому грамотність — це не тільки вчасно увійти, але й вчасно вийти.У висновку ми маємо проблеми не тільки на Донбасі, на який кацап переніс свою тактику вибивання логістики, але й проблеми на Сумщині.Серйозна некомплектація особового складу: бригади, які тримають важливі напрямки на Донбасі, отримують раз на два тижні 20 калік, з яких 15 поїде зі справкою по лікарнях.Центри комплектації наче відкрито глумляться.Люди, які могли стримати навалу ворога, розбігаються через потік деморалізації, відсутність ротацій, і ніякі 200к грошей, звабливі настанови ппп про «Родіна, за родіну» не зупиняють бажаючих даванути по петлях.Розвиток подій на Донбасі не викликає оптимізму, розвиток подій на Сумщині не викликає оптимізму.Стратегія не міняється, як вирулити з тяжкої ситуації придумують безпосередньо піхота на позиціях та командири, у яких в голові неймовірні задачі в стилі «Маючи ніхуя, зробити дохуя», а зверху можуть прислати тільки потужну комісію.Коротше, кудись ми пливемо не туди. Зазвичай все тримається на оптимізмі — «Похуй, маневри, прорвемося», — але шось оптимізм той згасає.Війна не закінчилась, і ми не можемо йти далі так, як йдемо зараз, бо прийдемо та сядемо на хуй, і кача попливе, і дешеві таблички пам’яті роздрукують.Написати нам | Мерч | Підтримати канал

В доповнення попереднього посту.Імовірно FPV-дрони, які використовувалися в операції, керувалися через мобільний інтернет — зокрема через мережі 4G або LTE. Це дозволяло уникати використання традиційних радіоканалів та наземних станцій управління. Завдяки сучасним мобільним мережам, дрони мали достатню пропускну здатність для передавання відео з камери в реальному часі та приймання команд управління на відстані. Тому оператор дрона міг перебувати будь-де за тисячі кілометрів від місця проведення операції.Технічно дрон був оснащений програмно-апаратним комплексом на базі відкритої платформи ArduPilot, яка широко використовується для безпілотників завдяки своїй здатності стабілізувати політ, працювати автономно та функціонувати при значних затримках зв’язку. На дроні був встановлений LTE-модем із Ethernet-виходом, до якого підключався одноплатний комп’ютер типу Raspberry Pi або Orange Pi. Цей міні-комп’ютер приймав відеосигнал з камери та передавав його оператору, а також надсилав керуючі сигнали безпосередньо на автопілот дрона через спеціальний порт.Таким чином, дрон повністю контролювався через інтернет, без необхідності у фізичній присутності людини поблизу. У цьому випадку справжня ефективність операції полягала не в самій технології, а в її організаційній реалізації.

Так сталося, що 5 квітня я мав честь виступити на відкритті Молодіжної столиці Європи у Львові. А вже 5 травня — перед студентами та викладачами університету Григорія Сковороди в Переяславі. Для мене такі зустрічі — це мій особистий обов’язок. Обов’язок дорослої людини перед наступним поколінням. Я ніколи не приховував своєї позиції: моя боротьба — за незалежність України, отже — за насамперед ваше право, обирати власне майбутнє.Я переконаний — саме молодь має це право. Бо кожне нове покоління розумніше, глибше й вільніше за попереднє. Сьогодні це бачить увесь світ. Ми стали свідками того, як дорослі часто ведуть себе безвідповідально. Іноді — гірше за малих дітей. Але саме діти, саме молодь, знову і знову рятує цей світ від наслідків дорослого безглуздя. Саме молодь стає першою, хто виходить на боротьбу проти свавілля влади — як це було під час Революції на граніті та Революції Гідності. Саме молодь першою приймає бій і, без тіні сумніву, віддає життя та здоров’я заради майбутнього українських дітей — як герої Крут, та добровольці в перші дні війни як в 2014 так і в 2022 роках .Що ж, зараз мені 32. І я щодня намагаюсь нагадувати собі, що головне — не стати тим, хто веде цей світ у прірву. Можливо я і маю трохи досвіду. Так, я бачив дещо, десь бував. Але саме молодь — зі своїм сприйняттям, своїми ідеями, своєю внутрішньою свободою — є головним фундаментом нашої країни.Тому я окреслив собі достатньо просту задачу: виборювати незалежність — і не заважати молоді будувати майбутнє. Не нав’язувати. Не повчати. А ділитися. Головне з повагою, не дивлячись на присутність або відсутність «досвіду».На таких зустрічах для мене надзвичайно важливо, щоб кожен, хто має запитання, міг його поставити. Бо я завжди тримаю в голові одну просту думку: можливо переді мною зараз стоїть майбутній президент, полководець, науковець чи культурний діяч. І кожен заслуговує на стільки уваги, скільки йому потрібно. Так було у Львові: після виступу ми стояли на вулиці три години — допоки кожен не почув свою відповідь. І це мене надзвичайно мотивує. Пам’ятаю, одна людина — мабуть, вчителька — запитала: «Як зробити так, щоби молодь не соромилась ставити запитання військовим?» Я відповів що це наша відповідальність. Відповідальність дорослих. Ми повинні створити умови рівного діалогу, і тільки тоді студентам, учням, підліткам буде комфортно вести відкритий діалог.Бо може досвід і має вагу, але майбутнє — важливіше. Програє той, хто живе минулим або застряг у сьогоденні. Виграє той, хто живе заради майбутнього.Не чекайте, що хтось зробить щось за вас. Дійте. І не соромтеся просити допомоги у своїх друзів, у своїх рідних. Це не слабкість — це зрілість. Це відповідальність за справу, яку ви обрали.Порівняно з тим, що я пам’ятаю зі своєї молодості, сьогодні ми вперше спостерігаємо, як народжується справжня національна ідентичність — така, якої не існувало за всю тисячолітню історію Великої України. І наше завдання зараз — зберегти це зерно, захистити його, щоби воно проросло в могутню, незламну Українську державу.

Даніель Ковальчук, позивний «Француз». У 2014 році приєднався до лав тоді ще батальйону «Азов». Постійно самовдосконалювався, мав принципову позицію і вмів її відстоювати. У 2022 році, як доброволець, брав участь в обороні Києва, де зазнав важких поранень. Після цього він заново вчився ходити, пройшов реабілітацію і повернувся на службу, де продовжив ефективне знищення ворогів України.Я пишаюся тим, що знав Даню за життя. Мабуть, мені важко описати, наскільки він був прекрасною людиною. На жаль, Француз загинув.Сьогодні мені згадалась сцена з фільму «Останній самурай», де в самому кінці Імператор Японії з повагою та скорботою питає капітана Олгрена про лорда Кацумото:— «Розкажіть мені, як він помер».На що той відповідає:— «Я розповім вам, як він жив».А хто краще розповість про життя Француза, ніж він сам?Даня вів канал, де ділився своїми роздумами та громадянською позицією з багатьох важливих питань: про значення мови, міжнародну політику, рекрутинг і мобілізацію, агентурну мережу рф та багато інших тем. Його позиція й роздуми впливали на мене та на безліч інших — знайомих, друзів, рідних. Без перебільшення можу сказати: його внесок у зміну країни важко переоцінити.Можливо, його слова відгукнуться і у вас.t.me/palata8francuz

Вирішив поділитися з вами однією історією —щоб ви просто розуміли, як низько можуть опускатись деякі люди.Поки я ще був на службі, командир бригади подав мене на нагороду. Процедура не з простих — тривала, бюрократична, але врешті-решт, через чотири місяці, президент підписав указ про моє нагородження.У середу, 9 квітня 2025 року, друг Калина — заступник командира бригади — привітав мене, надіславши скріншот з офіційного сайту президента, де я був у списку нагороджених.Пані та панове, вже наступного дня з указу моє прізвище просто зникло.Чому так сталося? Можливо, через мою чітку позицію щодо заміни головнокомандувача. Хоча, якщо чесно, інших причин я просто не бачу. Але вкотре я переконався — в цій системі ще дуже багато треба змінювати.Я майже впевнений, що сам президент не давав вказівки прибирати мене з указу, це було б дивно. Отже — в ОП є хтось, хто має повноваження "виправити" указ без погодження з Верховним Головнокомандувачем держави. Хоча все це робиться доволі просто: приносять новий текст указу, кажуть щось на кшталт "там помилка в прізвищі була, ми виправили", і перепідписують, можуть прибрати тих хто не подобається, і додати своїх кентів наприклад.Насправді — це навіть смішно. Я уявляю собі, як десь хтось б’є кулаком по столу і каже: "От жеж, с*ка, етот Кротевич. Не любить мене. А я тут, бляха, з другою армією світу воюю!" І все стає на свої місця,для них не важливо що ти заслуговуєш та робиш, важливо щоб ти був зручним, слухняним та завжди казав « Так». Але це не для мене. Найкраща нагорода для мене це , коли від’єбуться зі своїми інтригами від адекватних військових та армії нарешті дадуть нормально воювати. Забавно. Печально. Да й ладно.