А мені в той самий час пишуть матері, у яких сини не повернулися. Що скажете ви, старче?

Старець довго мовчав. Заплющив очі. Я побачив, як по зморшці біля носа покотилася сльоза, потім друга. Він відвернувся до стіни, туди, де висіла стара ікона, вже майже чорна від кіптяви. Довго так сидів. Потім обернувся і заговорив, тихо, ніби не до мене.

---

— Людина вмерла.

Він помовчав.

— Людина вмерла, а вони сміються. Мати його, може, ще жива. Може, сидить десь у хаті і дивиться в ту коробочку, а там її сина вбиває Хрест. Раз. І ще раз. І ще раз, бо вони крутять. І під тим пишуть, що смішно.

Він витер очі рукавом підрясника, грубо, по-селянськи.

— Я, отче, з села. У нас коли хтось умирав, то навіть ворог знімав шапку. Навіть той, що з ним через межу двадцять років не говорив. Приходив, ставав у сінях, мовчав. Бо смерть — то не його й не твоє. То Божа хата, і в ній не сміються. А тепер? Тепер і хати нема, і шапки нема, і сінешнього порога нема. Є тільки ця коробочка, і в ній усі разом сміються, і ніхто нікого не бачить в обличчя.

---

Потім він подивився на мою торбу і сказав:

— А твій народ знає, що це таке. Хіба ні?

Я не зрозумів одразу.

— Хіба над вашими мертвими не сміялися? — спитав він тихо. — Хіба не знімали, як горять ваші доми, і не ставили під тим музику? Хіба не писали під світлинами ваших убитих хлопців гидоти? Хіба твої матері, ті, що дали тобі ці імена, не бачили, як хтось радіє з їхнього горя?

Я кивнув. Горло стиснуло так, що я не міг сказати ні слова.

— Отож. Ти знаєш, як це болить. Знаєш краще за всіх тих, хто зараз сміється з Гуаякіля. І тому слухай: ніколи, чуєш, ніколи не стань подібним до тих, хто сміявся над вашими. Ані ти, ані твої люди. Бо зло перемагає не тоді, коли вбиває тіло. Зло перемагає тоді, коли той, кого ранили, вчиться ранити так само. Коли той, над чиїми мертвими сміялися, починає сміятися над чужими.

Візьми зараз будь-яку з цих світлин і уяви, що мати того хлопця побачила б, як ти смієшся з чужої смерті. Що вона сказала б тобі? Вона сказала б: «Отче, а за мого ви так само молилися? З таким самим серцем?»

Чисте серце, отче, не ділиться навпіл. Не можна однією половиною плакати за своїми, а другою сміятися над чужими. Тоді й сльози за своїх стають неправдиві.

---

Він подивився на море.

— Бачиш, яке воно сьогодні? Тихе, наче шовк. А я пам'ятаю, як воно тут ламало човни. І люди на березі стояли й плакали за чужими. Не питали, хто він, звідки, якої віри. Витягали з води, накривали, ставили свічку. Бо море всіх однаково бере. І смерть усіх однаково бере.

А тепер слухай мене уважно, бо скажу тобі гірку річ.

Ті, що сміються, думають, що дивляться на нього. А вони дивляться на себе. То не його показала ця коробочка світові. Його Бог уже забрав, і він уже знає те, чого ми не знаємо. Ця коробочка показала світові нас. Наші серця. І це видовище страшніше за те, як падає дерево.

Дерево впало раз. А серця наші падають щодня, і ніхто цього не знімає.

---

Він помовчав, потім усміхнувся, але гірко.

— Колись я чув таку притчу, ще в миру. Жив чоловік, що вмів сміятися з усього. З чужої біди, з чужого каліцтва, з чужої смерті. І так добре сміявся, так дотепно, що люди сходилися його слухати. Казали: розумний, гострий, усе бачить. А він і справді все бачив. Тільки себе не бачив.

І от одного разу прийшла до нього смерть. Стала біля порога і чекає. А він дивиться на неї і хоче пожартувати, як завжди. І не може. Нема слів. Усі слова він уже витратив на інших. Для себе не лишилося жодного, ні жарту, ні молитви.

Ото й уся притча.

---

— Ти питаєш про православних, що сміються.

Тут він заговорив твердіше.

— Хто сміється над мертвим і називає себе православним, той ще не знає, що таке Православ'я. Православ'я — це не прапор над окопом. Це не перемога в суперечці. Це плач. Святі отці плакали за всіма, і за тими, хто їх гнав. Хто має правду і сміється, той її вже втратив. Бо правда без любові — то вже не Христова правда, то просто камінь у руці.

Кажуть: «нема в них благодаті». Може, хто й богослов, не знаю. Але скажу тобі: у того, хто сміється над вбитим, благодаті нема точно.