TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | Святий Єфрем Сирин співав, що тільки Христос і Його Мати прекрасні ціл...
Духівник
@duhivnyk
448 Views/Reach
2026-10-13 16:17
Message №3832
Святий Єфрем Сирин співав, що тільки Христос і Його Мати прекрасні цілковито, без жодної плями. Отже, найвище місце серед людей Церква віддала не чоловікові.*
*Тому, коли ти стоїш на березі в Уранополісі й не можеш перейти мур, знай: ти стоїш там не як вигнана. Ти стоїш як Її рід. Вона з жінок, а не з ченців. Ти Її сестра, а я тільки Її слуга. Ми, ченці, віддали цю землю Їй одній, як лицар віддає свій замок Панні, якій присягнув. А лицар, що присягнув одній, не впускає в цей замок інших не тому, що вони гірші, а тому, що він дав слово вірності. Хіба ти хотіла б, щоб я, присягнувши, порушив присягу?»*
Тут Олена Василівна вперше за весь вечір усміхнулася.
— Він з дитинства любив про лицарів, — сказала вона. — Я йому читала на ніч про оборону гірських сіл від чужинців. Він засинав і в сні стискав кулаки.
Був у пачці ще один лист, найкоротший, і я переписав його собі в блокнот майже повністю.
*«Ти питаєш, чому Бог дав одне місце тільки чоловікам. Подумай, чому в Єрусалимському храмі до Святого Святих заходив лише первосвященик, раз на рік. Хіба решта народу була нечиста? Ні. Але святе потребує межі, інакше воно перестає бути святим і стає звичайним. Світ тепер хоче, щоб не залишилося жодного місця, куди людині не можна. Усе відкрити, усе сфотографувати, усе зробити рівним. А я думаю, що там, де немає жодних зачинених дверей, немає й таємниці. Цей мур біля Уранополіса, може, остання на землі межа, яку провели не через ненависть, а через благоговіння.*
*І ще одне. Ти щонеділі ходила повз Лавру, коли ми жили на Печерську. Ти пам'ятаєш, хто її заснував? Преподобний Антоній. Він прийшов із Чернігівщини сюди, на Афон, тут прийняв постриг, і звідси ігумен послав його назад, на Русь, з благословенням Святої Гори. Отже, наша Лавра донька Афону. І дивись, як влаштував Бог: мати зачинена, щоб у ній могли молитися ті, хто без межі не встоїть, а донька відкрита, щоб у неї могли входити всі — і жінки, і діти, і ти. Афонське благословення пішло в Київ саме для того, щоб дійти до тебе. Ти вже тридцять років живеш поруч з Афоном, мамо. Тільки ти про це не знала.*
*Я ж щоночі на полунощниці поминаю твоє ім'я. У кожного ченця тут дві матері: та, що лишилася на березі, і та, що в храмі. Вони не суперниці. Одна мене народила, друга мене прийняла. І друга, повір, ніколи не забуває, що була матір'ю першою.*
*У четвер, коли пройде туристичний кораблик, я буду на скелі над нашою келією. Не махатиму, мамо. Я молитимуся. Ти побачиш, що я стою, а не прощаюся».*
сав рів
Тієї ночі мені не спалося, і близько другої я спустився до моря. Місяць уже зайшов. Пристань була порожня, тільки на лаві біля вежі сиділи дві жінки. Одну я впізнав одразу за сірим плащем. Друга була в темному, у довгій хустці, що спадала на плечі, як у старих селянок, і сиділа так прямо й нерухомо, що спершу я подумав, ніби це тінь від зубця вежі.
Вони розмовляли тихо. Я стояв метрів за двадцять і слів не розбирав, але голос другої жінки чув. Він був низький, не старий і не молодий, і в ньому була якась дивна співучість, наче вона говорила не прозою, а читала псалом. Мені здалося, що говорить вона по-гречеськи, а Олена Василівна відповідає по-українськи, і обидві одна одну розуміють.
Мені стало ніяково, і я пішов назад, нагору.
Вранці я спитав Олену Василівну, хто була та жінка.
Вона подивилася на мене дуже уважно, як дивляться лікарі, коли вирішують, казати пацієнтові правду чи ні.
— Сусідка по пансіону, — сказала вона. — Гречанка. Вона розповіла мені одну історію. Про Ватопед.
Того ж дня, розраховуючись у пансіоні, я між іншим спитав у господині, хто ще з жінок у неї живе. Вона здивувалася. Уже тиждень, крім пані з Києва, у неї не жило жодної жінки. Був кінець сезону, приїжджали самі чоловіки, на Гору.
ін і сте
У четвер ми разом пливли туристичним корабликом уздовж західного берега Гори. Такі кораблики ходять щодня. Жінкам на них можна, але судно мусить триматися щонайменше за п'ятсот метрів від берега.
*Тому, коли ти стоїш на березі в Уранополісі й не можеш перейти мур, знай: ти стоїш там не як вигнана. Ти стоїш як Її рід. Вона з жінок, а не з ченців. Ти Її сестра, а я тільки Її слуга. Ми, ченці, віддали цю землю Їй одній, як лицар віддає свій замок Панні, якій присягнув. А лицар, що присягнув одній, не впускає в цей замок інших не тому, що вони гірші, а тому, що він дав слово вірності. Хіба ти хотіла б, щоб я, присягнувши, порушив присягу?»*
Тут Олена Василівна вперше за весь вечір усміхнулася.
— Він з дитинства любив про лицарів, — сказала вона. — Я йому читала на ніч про оборону гірських сіл від чужинців. Він засинав і в сні стискав кулаки.
Був у пачці ще один лист, найкоротший, і я переписав його собі в блокнот майже повністю.
*«Ти питаєш, чому Бог дав одне місце тільки чоловікам. Подумай, чому в Єрусалимському храмі до Святого Святих заходив лише первосвященик, раз на рік. Хіба решта народу була нечиста? Ні. Але святе потребує межі, інакше воно перестає бути святим і стає звичайним. Світ тепер хоче, щоб не залишилося жодного місця, куди людині не можна. Усе відкрити, усе сфотографувати, усе зробити рівним. А я думаю, що там, де немає жодних зачинених дверей, немає й таємниці. Цей мур біля Уранополіса, може, остання на землі межа, яку провели не через ненависть, а через благоговіння.*
*І ще одне. Ти щонеділі ходила повз Лавру, коли ми жили на Печерську. Ти пам'ятаєш, хто її заснував? Преподобний Антоній. Він прийшов із Чернігівщини сюди, на Афон, тут прийняв постриг, і звідси ігумен послав його назад, на Русь, з благословенням Святої Гори. Отже, наша Лавра донька Афону. І дивись, як влаштував Бог: мати зачинена, щоб у ній могли молитися ті, хто без межі не встоїть, а донька відкрита, щоб у неї могли входити всі — і жінки, і діти, і ти. Афонське благословення пішло в Київ саме для того, щоб дійти до тебе. Ти вже тридцять років живеш поруч з Афоном, мамо. Тільки ти про це не знала.*
*Я ж щоночі на полунощниці поминаю твоє ім'я. У кожного ченця тут дві матері: та, що лишилася на березі, і та, що в храмі. Вони не суперниці. Одна мене народила, друга мене прийняла. І друга, повір, ніколи не забуває, що була матір'ю першою.*
*У четвер, коли пройде туристичний кораблик, я буду на скелі над нашою келією. Не махатиму, мамо. Я молитимуся. Ти побачиш, що я стою, а не прощаюся».*
сав рів
Тієї ночі мені не спалося, і близько другої я спустився до моря. Місяць уже зайшов. Пристань була порожня, тільки на лаві біля вежі сиділи дві жінки. Одну я впізнав одразу за сірим плащем. Друга була в темному, у довгій хустці, що спадала на плечі, як у старих селянок, і сиділа так прямо й нерухомо, що спершу я подумав, ніби це тінь від зубця вежі.
Вони розмовляли тихо. Я стояв метрів за двадцять і слів не розбирав, але голос другої жінки чув. Він був низький, не старий і не молодий, і в ньому була якась дивна співучість, наче вона говорила не прозою, а читала псалом. Мені здалося, що говорить вона по-гречеськи, а Олена Василівна відповідає по-українськи, і обидві одна одну розуміють.
Мені стало ніяково, і я пішов назад, нагору.
Вранці я спитав Олену Василівну, хто була та жінка.
Вона подивилася на мене дуже уважно, як дивляться лікарі, коли вирішують, казати пацієнтові правду чи ні.
— Сусідка по пансіону, — сказала вона. — Гречанка. Вона розповіла мені одну історію. Про Ватопед.
Того ж дня, розраховуючись у пансіоні, я між іншим спитав у господині, хто ще з жінок у неї живе. Вона здивувалася. Уже тиждень, крім пані з Києва, у неї не жило жодної жінки. Був кінець сезону, приїжджали самі чоловіки, на Гору.
ін і сте
У четвер ми разом пливли туристичним корабликом уздовж західного берега Гори. Такі кораблики ходять щодня. Жінкам на них можна, але судно мусить триматися щонайменше за п'ятсот метрів від берега.