TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | Восени того року я прожив дев'ять днів в Уранополісі, найостаннішому с...
Духівник
@duhivnyk
447 Views/Reach
2026-10-13 16:17
Message №3830
Восени того року я прожив дев'ять днів в Уранополісі, найостаннішому селищі, до якого може доїхати жінка. Далі, за невисоким кам'яним муром і лісом каштанів, починається Свята Гора.
Я чекав на діамонітіріон, дозвіл на в'їзд. Через якусь причину в Монастирі його відкладали щодня, і щодня я спускався до пристані о пів на десяту, щоб подивитися, як без мене відпливає пором.
Я не схильний до містики і пишу це не для того, щоб когось заохотити
Я записую тільки те, що бачив сам, і те, що мені розповіли.
Деякі речі з цієї історії я не можу пояснити, тому й не пояснюю, а просто ставлю їх поряд, як дослідник який викладає на стіл дивні речі .
Уже на другий ранок я помітив жінку в сірому плащі. Вона сиділа на лаві біля візантійської вежі Просфоріон, спиною до кав'ярень і обличчям до моря, і дивилася, як чоловіки з наплічниками й чотками заходять на пором.
Квитка в неї не було. Квиток їй і не продали б.
Коли пором відходив, вона не підводилася. Сиділа ще хвилин двадцять, поки біле судно не ставало крапкою за мисом, а тоді повільно йшла вгору вуличкою, тримаючи сумку обома руками, як тримають щось крихке.
Офіціант, у якого я пив каву, сказав мені, що вона тут уже другий тиждень.
— Кожного ранку, — сказав він і стенув плечима з тією грецькою покорою, яка нічого не засуджує й нічого не схвалює. — Жінки приїжджають подивитися. Дивляться день, два. Потім їдуть на пляж у Сарті. Ця не їде.
Потім, витираючи стіл, він додав, ніби між іншим:
— Уночі вона теж приходить. Але тоді вона не одна.
Я спитав, з ким. Він знову стенув плечима й пішов на кухню.
**II**
Заговорили ми випадково. Я сказав щось по-українськи у слухавку, і вона обернулася з таким обличчям, ніби почула своє ім'я.
Її звали Олена Василівна. Їй було п'ятдесят вісім. Вона була хірургом, тридцять років оперувала в одній київській лікарні на Подолі. Народилася в підгірському селі, де батько вчителював, де восени над потоком стоїть туман, а старі жінки ще знають, у яку ніч не можна прати й кому не можна дивитися в очі. Вона досі вимовляла деякі слова твердо, з наголосом, що падає, як сокира на поліно. У ній була та підгірська гідність, яку не зламали ні бідність, ні вдовство і яка через це стала трохи гордістю.
Першого вечора вона говорила мало. Другого — довше. На третій вечір, коли над Сингітською затокою зійшов місяць і вода стала схожа на олово, вона почала розповідати так, як розповідають люди, що довго мовчали: не з початку, а з місця, яке найбільше болить, і повертаючись до нього знову й знову.
— Ви знаєте, що мене туди не пустять, — сказала вона. — Навіть якщо я впаду й помиратиму. Хіба що гелікоптером у Салоніки. Є закон, ще з п'ятдесятих років: жінку, яка ступить на Гору, судять, і може бути в'язниця. А тисячу років тому імператор підписав хрисовул, і там написано: ні жінки, ні безбородого юнака, ні самиці жодної тварини. Корови, кобили, кози — нічого жіночого. Тільки коти, бо миші. — Вона коротко засміялася. — Я лікар. Я знаю, як влаштоване тіло. Мені тридцять років довіряли розрізати людей. А тут мені кажуть: ти навіть землі не торкнешся.
— Ви приїхали туди потрапити? — спитав я.
Вона довго мовчала.
— Я приїхала забрати сина.
**II**
Її син Андрій був інженером. Розумним, тихим, з тих, хто в дитинстві розбирає годинники й потім уміє їх зібрати. Батько помер, коли Андрієві було двадцять шість. Через рік Андрій звільнився з роботи, продав машину, а одного ранку, дуже чемно, ніби повідомляв про відрядження, сказав, що їде на Афон пожити кілька місяців.
Минуло три роки. Він жив послушником у маленькій келії на південному краю Гори, там, де скелі обриваються в море і де пустельники спускаються до води по ланцюгах. Писав він рідко, раз на два-три місяці. Листи приходили з Карієса з грецькими марками і були написані дрібним, рівним, інженерним почерком.
У третьому листі він написав, що на Покрову прийме постриг.
— Я сиділа на кухні з цим листом, — сказала Олена Василівна, — і раптом зрозуміла, що мій син стає громадянином країни, куди мене не впустять ніколи. Ви розумієте? Не «не хочуть бачити». Не впустять. Мене, яка його народила.
Я чекав на діамонітіріон, дозвіл на в'їзд. Через якусь причину в Монастирі його відкладали щодня, і щодня я спускався до пристані о пів на десяту, щоб подивитися, як без мене відпливає пором.
Я не схильний до містики і пишу це не для того, щоб когось заохотити
Я записую тільки те, що бачив сам, і те, що мені розповіли.
Деякі речі з цієї історії я не можу пояснити, тому й не пояснюю, а просто ставлю їх поряд, як дослідник який викладає на стіл дивні речі .
Уже на другий ранок я помітив жінку в сірому плащі. Вона сиділа на лаві біля візантійської вежі Просфоріон, спиною до кав'ярень і обличчям до моря, і дивилася, як чоловіки з наплічниками й чотками заходять на пором.
Квитка в неї не було. Квиток їй і не продали б.
Коли пором відходив, вона не підводилася. Сиділа ще хвилин двадцять, поки біле судно не ставало крапкою за мисом, а тоді повільно йшла вгору вуличкою, тримаючи сумку обома руками, як тримають щось крихке.
Офіціант, у якого я пив каву, сказав мені, що вона тут уже другий тиждень.
— Кожного ранку, — сказав він і стенув плечима з тією грецькою покорою, яка нічого не засуджує й нічого не схвалює. — Жінки приїжджають подивитися. Дивляться день, два. Потім їдуть на пляж у Сарті. Ця не їде.
Потім, витираючи стіл, він додав, ніби між іншим:
— Уночі вона теж приходить. Але тоді вона не одна.
Я спитав, з ким. Він знову стенув плечима й пішов на кухню.
**II**
Заговорили ми випадково. Я сказав щось по-українськи у слухавку, і вона обернулася з таким обличчям, ніби почула своє ім'я.
Її звали Олена Василівна. Їй було п'ятдесят вісім. Вона була хірургом, тридцять років оперувала в одній київській лікарні на Подолі. Народилася в підгірському селі, де батько вчителював, де восени над потоком стоїть туман, а старі жінки ще знають, у яку ніч не можна прати й кому не можна дивитися в очі. Вона досі вимовляла деякі слова твердо, з наголосом, що падає, як сокира на поліно. У ній була та підгірська гідність, яку не зламали ні бідність, ні вдовство і яка через це стала трохи гордістю.
Першого вечора вона говорила мало. Другого — довше. На третій вечір, коли над Сингітською затокою зійшов місяць і вода стала схожа на олово, вона почала розповідати так, як розповідають люди, що довго мовчали: не з початку, а з місця, яке найбільше болить, і повертаючись до нього знову й знову.
— Ви знаєте, що мене туди не пустять, — сказала вона. — Навіть якщо я впаду й помиратиму. Хіба що гелікоптером у Салоніки. Є закон, ще з п'ятдесятих років: жінку, яка ступить на Гору, судять, і може бути в'язниця. А тисячу років тому імператор підписав хрисовул, і там написано: ні жінки, ні безбородого юнака, ні самиці жодної тварини. Корови, кобили, кози — нічого жіночого. Тільки коти, бо миші. — Вона коротко засміялася. — Я лікар. Я знаю, як влаштоване тіло. Мені тридцять років довіряли розрізати людей. А тут мені кажуть: ти навіть землі не торкнешся.
— Ви приїхали туди потрапити? — спитав я.
Вона довго мовчала.
— Я приїхала забрати сина.
**II**
Її син Андрій був інженером. Розумним, тихим, з тих, хто в дитинстві розбирає годинники й потім уміє їх зібрати. Батько помер, коли Андрієві було двадцять шість. Через рік Андрій звільнився з роботи, продав машину, а одного ранку, дуже чемно, ніби повідомляв про відрядження, сказав, що їде на Афон пожити кілька місяців.
Минуло три роки. Він жив послушником у маленькій келії на південному краю Гори, там, де скелі обриваються в море і де пустельники спускаються до води по ланцюгах. Писав він рідко, раз на два-три місяці. Листи приходили з Карієса з грецькими марками і були написані дрібним, рівним, інженерним почерком.
У третьому листі він написав, що на Покрову прийме постриг.
— Я сиділа на кухні з цим листом, — сказала Олена Василівна, — і раптом зрозуміла, що мій син стає громадянином країни, куди мене не впустять ніколи. Ви розумієте? Не «не хочуть бачити». Не впустять. Мене, яка його народила.