TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | Бо такі люди, мабуть, не підходять. Вони просто опиняються поруч, як о...
Духівник
@duhivnyk
466 Views/Reach
2026-09-24 18:58
Message №3664
Бо такі люди, мабуть, не підходять. Вони просто опиняються поруч, як опиняється поруч вечір: ще мить тому був день, а вже вечір, і ти не бачив, звідки він узявся.
Їх було двоє. Чоловік і жінка.
Чоловік був невисокий, кремезний, у темній сорочці з розстебнутим коміром. Років під сорок. Обличчя втомлене, наче вирізьблене з темного горіха, з глибокими борознами біля рота, які буває в тих, хто багато кричить і ще більше мовчить. А очі… Очі були такі, що я, п'ятнадцятирічний, раптом відчув: мене не слухають. Мене читають. Як той мій зошит із-під матраца.
Він стояв трохи осторонь і дослухав пісню до кінця. Не ворухнувся.
А поруч із ним стояла вона.
Я й досі не вмію про неї сказати так, щоб не збрехати. Довге, розпущене, світле волосся спадало їй на плечі, і вечірнє сонце, те саме, що сідало за парком Шиллера, заплуталося в ньому і не могло вибратися. Вона була не з наших вулиць, не з нашого міста, не з нашого часу. Так стоїть серед буковинських верб молода панна з давньої новели, і вітер говорить до неї мовою, якої ніхто довкола не розуміє. Вона була тонка, легка, а від неї йшло світло. Не яскраве, а тихе. Як від свічки за склом.
І вона посміхалася.
Посмішкою казкової царівни. Так мені тоді здалося. І так мені здається досі.
Хтось попросив: «Ще!» І я заспівав ще одну. Вони не пішли.
VIII. Рука і гумка
Коли стихла остання струна, чоловік підійшов до мене.
Він нічого не сказав. Тільки поклав руку мені на плече і поплескав. Двічі. Важко, по-чоловічому, так, як плескають не дитину, а рівного. Так плескає коваль коваля, коли той уперше викував щось путнє.
А жінка простягла мені жувальну гумку.
Справжню. Закордонну. В яскравій шуршащій обгортці, якої я ніколи не бачив. У сімдесят восьмому році в Чернівцях це була не гумка. Це був скарб. Чудо. Артефакт із іншого світу, який показують друзям у долоні й не наважуються розгорнути.
— Дякую, — сказав я.
Більше нічого не зміг. Язик прилип до піднебіння, як та гумка прилипає до парти.
Вони пішли. Повільно, крізь сутінковий сквер, у бік театру, туди, де за його білою спиною тягнеться вулиця Лесі Українки. Чоловік ішов трохи попереду, жінка тримала його під руку. І мені здалося, хоч цього не може бути, що ліхтарі на площі засвічувалися по одному саме в ту мить, коли вони проходили повз.
А тоді зникли. Просто зникли. Наче їх і не було.
IX. Ім'я
Тиша в сквері тривала довго. Навіть «Вефи» замовкли.
А потім одна з дівчат, Галя чи Оля, я вже не пам'ятаю, сказала тихо, наче боялася сполохати пташку:
— Ромо… Та ж то був Висоцький.
У мене всередині спалахнуло. Обпекло, як окропом.
Я схопився, стояв з гітарою в руках, дивився в той бік, куди вони пішли. Але там була тільки площа, тільки театр, тільки ніч, що вже сідала на дахи Чернівців, розправляючи чорні крила.
Лише згодом, коли в чиїхось руках я побачив затерту фотографію з французького журналу, я зрозумів, хто була та жінка з посмішкою царівни.
Марина Владі.
Вона приїхала з Парижа до співця, якого любила, як Маргарита до свого Майстра. І на мить, на одну пісню, зупинилася в чернівецькому скверику, де хлопець із «Кремоною», купленою за літо на полях під Роксоланами, співав про парк Шиллера.
X. Чому я не наздогнав
Я тисячу разів повертався до того вечора.
Тисячу разів питав себе: чому я не побіг? Чому не наздогнав? Що я сказав би йому? Що він відповів би мені? Може, одне слово. Може, одне речення. Може, ціле життя пішло б інакше.
Цілими ночами я вів із ним розмову. Він питав, я відповідав. Я питав, він мовчав. І в тому мовчанні було більше, ніж у всіх відповідях.
А потім, уже сивіючи, я зрозумів.
Я наздогнав.
Не тоді, на площі. Пізніше. У кожному рядку, що вийшов з-під мого пера. У кожній пісні, яку я співав з надривом, бо інакше не вмів і не хотів. Усе своє життя я біг за ними крізь той сутінковий сквер, і тому й прибіг туди, де стою тепер.
Буває, людина дає тобі напуття словами. А буває, рукою на плечі. І слова забуваються. А рука лишається.
XI. Тепер
Минуло майже півстоліття.
Нема того скверу таким, яким він був. Нема «Вефів», яких несли, як ікони. Нема того хлопця з «Кремоною» і зошитом під матрацом. Нема тих, що підійшли тоді в сутінках.
Їх було двоє. Чоловік і жінка.
Чоловік був невисокий, кремезний, у темній сорочці з розстебнутим коміром. Років під сорок. Обличчя втомлене, наче вирізьблене з темного горіха, з глибокими борознами біля рота, які буває в тих, хто багато кричить і ще більше мовчить. А очі… Очі були такі, що я, п'ятнадцятирічний, раптом відчув: мене не слухають. Мене читають. Як той мій зошит із-під матраца.
Він стояв трохи осторонь і дослухав пісню до кінця. Не ворухнувся.
А поруч із ним стояла вона.
Я й досі не вмію про неї сказати так, щоб не збрехати. Довге, розпущене, світле волосся спадало їй на плечі, і вечірнє сонце, те саме, що сідало за парком Шиллера, заплуталося в ньому і не могло вибратися. Вона була не з наших вулиць, не з нашого міста, не з нашого часу. Так стоїть серед буковинських верб молода панна з давньої новели, і вітер говорить до неї мовою, якої ніхто довкола не розуміє. Вона була тонка, легка, а від неї йшло світло. Не яскраве, а тихе. Як від свічки за склом.
І вона посміхалася.
Посмішкою казкової царівни. Так мені тоді здалося. І так мені здається досі.
Хтось попросив: «Ще!» І я заспівав ще одну. Вони не пішли.
VIII. Рука і гумка
Коли стихла остання струна, чоловік підійшов до мене.
Він нічого не сказав. Тільки поклав руку мені на плече і поплескав. Двічі. Важко, по-чоловічому, так, як плескають не дитину, а рівного. Так плескає коваль коваля, коли той уперше викував щось путнє.
А жінка простягла мені жувальну гумку.
Справжню. Закордонну. В яскравій шуршащій обгортці, якої я ніколи не бачив. У сімдесят восьмому році в Чернівцях це була не гумка. Це був скарб. Чудо. Артефакт із іншого світу, який показують друзям у долоні й не наважуються розгорнути.
— Дякую, — сказав я.
Більше нічого не зміг. Язик прилип до піднебіння, як та гумка прилипає до парти.
Вони пішли. Повільно, крізь сутінковий сквер, у бік театру, туди, де за його білою спиною тягнеться вулиця Лесі Українки. Чоловік ішов трохи попереду, жінка тримала його під руку. І мені здалося, хоч цього не може бути, що ліхтарі на площі засвічувалися по одному саме в ту мить, коли вони проходили повз.
А тоді зникли. Просто зникли. Наче їх і не було.
IX. Ім'я
Тиша в сквері тривала довго. Навіть «Вефи» замовкли.
А потім одна з дівчат, Галя чи Оля, я вже не пам'ятаю, сказала тихо, наче боялася сполохати пташку:
— Ромо… Та ж то був Висоцький.
У мене всередині спалахнуло. Обпекло, як окропом.
Я схопився, стояв з гітарою в руках, дивився в той бік, куди вони пішли. Але там була тільки площа, тільки театр, тільки ніч, що вже сідала на дахи Чернівців, розправляючи чорні крила.
Лише згодом, коли в чиїхось руках я побачив затерту фотографію з французького журналу, я зрозумів, хто була та жінка з посмішкою царівни.
Марина Владі.
Вона приїхала з Парижа до співця, якого любила, як Маргарита до свого Майстра. І на мить, на одну пісню, зупинилася в чернівецькому скверику, де хлопець із «Кремоною», купленою за літо на полях під Роксоланами, співав про парк Шиллера.
X. Чому я не наздогнав
Я тисячу разів повертався до того вечора.
Тисячу разів питав себе: чому я не побіг? Чому не наздогнав? Що я сказав би йому? Що він відповів би мені? Може, одне слово. Може, одне речення. Може, ціле життя пішло б інакше.
Цілими ночами я вів із ним розмову. Він питав, я відповідав. Я питав, він мовчав. І в тому мовчанні було більше, ніж у всіх відповідях.
А потім, уже сивіючи, я зрозумів.
Я наздогнав.
Не тоді, на площі. Пізніше. У кожному рядку, що вийшов з-під мого пера. У кожній пісні, яку я співав з надривом, бо інакше не вмів і не хотів. Усе своє життя я біг за ними крізь той сутінковий сквер, і тому й прибіг туди, де стою тепер.
Буває, людина дає тобі напуття словами. А буває, рукою на плечі. І слова забуваються. А рука лишається.
XI. Тепер
Минуло майже півстоліття.
Нема того скверу таким, яким він був. Нема «Вефів», яких несли, як ікони. Нема того хлопця з «Кремоною» і зошитом під матрацом. Нема тих, що підійшли тоді в сутінках.