TGLIST.COM.UA
Source
Духівник | Як білий театр, схожий на весільний торт, що його спекла якась віденсь...
Духівник
@duhivnyk
415 Views/Reach
2026-09-24 18:58
Message №3663
Як білий театр, схожий на весільний торт, що його спекла якась віденська кондитерка і забула забрати, рожевіє, потім золотіє, потім синіє, і нарешті стоїть у сутінках, як наречена, що так і не дочекалася молодого. А бруківка! Кожен камінь на ній пам'ятає цісарських офіцерів, румунських жандармів, радянських пропагандистів, і всі вони пройшли, а бруківка лишилася, і тепер по ній, ніби нічого не сталося, біжить пес із ковбасою в зубах, і за ним ніхто не женеться.
Такий був вечір. Сімдесят восьмий рік.
А мені п'ятнадцять.
II. Поле
Того літа нас, старшокласників, як щороку, вивезли до табору праці в Роксоланах, під Одесою.
Поле було довге, як гріх. Сонце било в тім'я, як молотом у ковадло. Земля пекла через підошви кедів, а рядки не кінчалися, тягнулися аж до неба, і там, на краю, де небо сходилося з землею, здавалося, ще хтось так само гнеться і так само рахує.
Хлопці лаялися, дівчата плакали потихеньку, щоб не бачили. А я мовчав і рахував. Не рядки. Карбованці.
Бо я вже знав, на що їх віддам.
Ночами над табором висіло море. Не шуміло, а дихало, важко й рівно, як велика тварина, що спить. І я лежав на залізному ліжку, дивився в темну стелю і бачив її: гітару. Лаковану, з медовою декою. Вона світилася мені в темряві, як лампадка.
Людина, що знає, чого хоче, витримає будь-яке поле. Так я тоді зрозумів. Це була перша моя мудрість, куплена потом.
III. Гроші
Мама розгорнула хустинку, перелічила гроші.
— Та то всі?
— Всі.
— І шо, на гітару?
— На гітару.
Мама довго дивилася на гроші. Потім на мене. Потім у вікно.
— Там черевики треба на зиму.
Я мовчав.
— Ну.
Загорнула хустинку і віддала мені. Повернулась до плити. Плечі в неї були маленькі.
Я пішов.
IV. «Кремона»
Вона висіла на стіні в магазині, між баяном і барабаном, як царівна між двох ведмедів. Чеська «Кремона». Класична. Струни нейлонові, гриф темний, як хліб, дека світла, як липовий мед.
Продавщиця зняла її зі стіни неохоче, наче віддавала доньку за невідомого парубка.
Я вийшов на вулицю, притискаючи гітару до грудей. Вона була легка, але я ніс її, як щось дуже важке. Так носять те, за що віддали все.
Я вже закінчив сьомий клас музичної школи, і акорди лягали під пальці самі, ніби пальці знали їх ще до мене. Голос у мене був сильний. У шкільному хорі я співав соло. І ще писав вірші. Потай, у зошиті з цератовою обкладинкою, який ховав під матрацом, як ховають любовні листи або прокламації.
V. Чутка
А містом тим часом ходила чутка.
Вона ходила, як ходять у Чернівцях усі чутки: спершу тихо, по-кошачому, від під'їзду до під'їзду, потім голосніше, на базарі, між сиром і квашеною капустою, а там уже й зовсім нахабно, по трамваях.
Кажуть, приїхав Висоцький.
Кажуть, студенти запросили потай.
Кажуть, співатиме в актовому залі, там, за драматичним театром, на Лесі Українки.
Кажуть, квитків нема. І не буде. І не питайте.
І всі казали «кажуть», і ніхто не знав напевно, і від того чутка ставала ще правдивішою. Бо в ті роки найправдивішим було саме те, про що не писали в газетах.
Я, звісно, на концерт не потрапив. Хто пустив би восьмикласника з гітарою туди, куди не могли пробитися навіть доценти?
VI. Сквер
Вечорами молодь збиралася в скверику на Театральній площі.
Хлопці приходили з «Вефами», транзисторами в шкіряних футлярах, і несли їх перед собою в одній руці, поважно й урочисто, як несуть ікону на хресному ході. А з тих ікон лилося зовсім не церковне: хрипке, далеке, заокеанське, пробите крізь глушилки, і від того солодке, як заборонений плід.
Того вечора нас було душ двадцять. Дівчата в ситцевих сукнях сиділи на лавці, підібгавши ноги. Хлопці стояли, курили, вдавали дорослих.
А я сів на край лавки, поклав «Кремону» на коліно й заспівав свою пісню.
Про Київську вулицю, що тягнеться обабіч парку Шиллера. Про схил. Про сонце. Про те, що відчуває хлопець у п'ятнадцять і не знає, як назвати, а тому співає.
За парком Шиллера сідає сонце низько,
По схилу Київської їду не поспішаючи…
Я співав з надривом. Так співають тільки в п'ятнадцять, коли ще віриш, що пісня може зупинити сонце над парком, і воно справді зупиняється, бо ти віриш.
VII. Двоє
Я не помітив, коли вони підійшли.
Такий був вечір. Сімдесят восьмий рік.
А мені п'ятнадцять.
II. Поле
Того літа нас, старшокласників, як щороку, вивезли до табору праці в Роксоланах, під Одесою.
Поле було довге, як гріх. Сонце било в тім'я, як молотом у ковадло. Земля пекла через підошви кедів, а рядки не кінчалися, тягнулися аж до неба, і там, на краю, де небо сходилося з землею, здавалося, ще хтось так само гнеться і так само рахує.
Хлопці лаялися, дівчата плакали потихеньку, щоб не бачили. А я мовчав і рахував. Не рядки. Карбованці.
Бо я вже знав, на що їх віддам.
Ночами над табором висіло море. Не шуміло, а дихало, важко й рівно, як велика тварина, що спить. І я лежав на залізному ліжку, дивився в темну стелю і бачив її: гітару. Лаковану, з медовою декою. Вона світилася мені в темряві, як лампадка.
Людина, що знає, чого хоче, витримає будь-яке поле. Так я тоді зрозумів. Це була перша моя мудрість, куплена потом.
III. Гроші
Мама розгорнула хустинку, перелічила гроші.
— Та то всі?
— Всі.
— І шо, на гітару?
— На гітару.
Мама довго дивилася на гроші. Потім на мене. Потім у вікно.
— Там черевики треба на зиму.
Я мовчав.
— Ну.
Загорнула хустинку і віддала мені. Повернулась до плити. Плечі в неї були маленькі.
Я пішов.
IV. «Кремона»
Вона висіла на стіні в магазині, між баяном і барабаном, як царівна між двох ведмедів. Чеська «Кремона». Класична. Струни нейлонові, гриф темний, як хліб, дека світла, як липовий мед.
Продавщиця зняла її зі стіни неохоче, наче віддавала доньку за невідомого парубка.
Я вийшов на вулицю, притискаючи гітару до грудей. Вона була легка, але я ніс її, як щось дуже важке. Так носять те, за що віддали все.
Я вже закінчив сьомий клас музичної школи, і акорди лягали під пальці самі, ніби пальці знали їх ще до мене. Голос у мене був сильний. У шкільному хорі я співав соло. І ще писав вірші. Потай, у зошиті з цератовою обкладинкою, який ховав під матрацом, як ховають любовні листи або прокламації.
V. Чутка
А містом тим часом ходила чутка.
Вона ходила, як ходять у Чернівцях усі чутки: спершу тихо, по-кошачому, від під'їзду до під'їзду, потім голосніше, на базарі, між сиром і квашеною капустою, а там уже й зовсім нахабно, по трамваях.
Кажуть, приїхав Висоцький.
Кажуть, студенти запросили потай.
Кажуть, співатиме в актовому залі, там, за драматичним театром, на Лесі Українки.
Кажуть, квитків нема. І не буде. І не питайте.
І всі казали «кажуть», і ніхто не знав напевно, і від того чутка ставала ще правдивішою. Бо в ті роки найправдивішим було саме те, про що не писали в газетах.
Я, звісно, на концерт не потрапив. Хто пустив би восьмикласника з гітарою туди, куди не могли пробитися навіть доценти?
VI. Сквер
Вечорами молодь збиралася в скверику на Театральній площі.
Хлопці приходили з «Вефами», транзисторами в шкіряних футлярах, і несли їх перед собою в одній руці, поважно й урочисто, як несуть ікону на хресному ході. А з тих ікон лилося зовсім не церковне: хрипке, далеке, заокеанське, пробите крізь глушилки, і від того солодке, як заборонений плід.
Того вечора нас було душ двадцять. Дівчата в ситцевих сукнях сиділи на лавці, підібгавши ноги. Хлопці стояли, курили, вдавали дорослих.
А я сів на край лавки, поклав «Кремону» на коліно й заспівав свою пісню.
Про Київську вулицю, що тягнеться обабіч парку Шиллера. Про схил. Про сонце. Про те, що відчуває хлопець у п'ятнадцять і не знає, як назвати, а тому співає.
За парком Шиллера сідає сонце низько,
По схилу Київської їду не поспішаючи…
Я співав з надривом. Так співають тільки в п'ятнадцять, коли ще віриш, що пісня може зупинити сонце над парком, і воно справді зупиняється, бо ти віриш.
VII. Двоє
Я не помітив, коли вони підійшли.