Духівник | Нарікаю тебе Елисаветою, — сказав отець Роман. І голос його тремтів — ...

— Нарікаю тебе Елисаветою, — сказав отець Роман. І голос його тремтів — від радості, від сліз, від того святого хвилювання, яке буває тільки тоді, коли людина стає свідком чуда, яке відбувається тихо, без блискавок і грому, як тихо відбуваються всі найважливіші речі у світі.А потім він вручив їй ікону. Маленьку, стареньку, у срібному окладі — ікону святої преподобномучениці Елисавети із часточкою її мощей. Ікону, що пахла ладаном і чимось ще — чимось невловним, чимось, що Альбіна вже знала, бо відчувала щоразу, коли свята стояла поруч.— Вона завжди буде з тобою, — сказав отець Роман. — Завжди поруч. Як була з тими сестрами у Марфо-Маріїнській обителі, як є з тими, хто служить на Олександрівському подвір'ї у Єрусалимі, як є з кожним, хто обрав шлях служіння. Бо святі не помирають. Вони просто переходять на інший бік — туди, звідки краще видно, кому потрібна допомога.Сестра Елисавета — маленька, чорнява, з очима, що нагадували старі ікони, — прийняла образ обома руками, притиснула до грудей і вклонилася.І коли вона випросталася — побачила, що свята Елисавета стоїть за правим плечем отця Романа й посміхається. Тією ж посмішкою, без жодної тіні, без жодної хитрості — чистою, як чисте небо після зливи.І маленька Елисавета подумала раптом — і ця думка прийшла неначе ззовні, неначе хтось вклав її у серце, як вкладають дорогоцінний камінь в оправу: «Можливо, Господь посилає кожному з нас свого ангела-провідника не тоді, коли ми цього заслуговуємо, а тоді, коли ми найбільше цього потребуємо. І не тому, що ми молилися, а тому, що ми любили. Бо любов — це і є молитва. Найвища. Найтихіша. Найсильніша».Отець Роман згодом призначив сестру Елисавету старшою сестрою милосердя. І ніхто з парафіян не здивувався, бо всі бачили, як вона працює — мовчки, без утоми, з тою невичерпною ніжністю, що дається тільки тим, хто сам пройшов крізь горнило страждання і вийшов із нього не обпаленим, а очищеним.* * *І кожного ранку, коли сонце піднімалося над Дніпром і його проміння торкалися золотих бань храму святого Святителя Михаїла Київського ,— маленька Елисавета заходила у храм, і велика Елисавета вже чекала на неї. Стояла біля жертовника, у своєму сяючому білому, і тихо говорила:— Доброго ранку, сестро. Починаймо.І вони починали. Разом.Одна — видима, інша — ні. Одна — з плоті й крові, інша — зі світла й молитви. Та обидві — з любові. Бо любов — це єдине, що не знає межі між цим світом і тим. Єдине, що переступає поріг смерті й не спиняється. Єдине, що горить — і не згоряє.Як та свічка у вікні, яку ніхто не ставив.А вона горить.Молитвами святої преподобномучениці Елисаветиі всіх святих — Господи Ісусе Христе, Боже наш,помилуй нас.Амінь.Роман Лілея