1. Над Афоном тремтить зоря, мов свічка материнська, — і Та, що тримає світ на долонях, чує кожен шепіт, кожне «врятуй», кожне серце, що рветься наполовину між надією і відчаєм. І стоять матері в церквах, прості й великі, як сама земля, — стоять, як ті дуби столітні, що коріння своє тримають у глибинах, яких ніхто не бачить, а сльози їхні падають на каміння, і каміння те стає живе. Бо є така мить, коли молитва стає гострішою за меч, — і Цариця Небесна підводиться зі свого престолу, і простягає руку туди, де тримають у кайданах її синів, і кайдани розсипаються, як іржа. О Мати! Ти чуєш із-за тисячі верст, як у темних льохах бранці шепочуть Твоє ім’я — і крізь мури, крізь залізо, крізь саму безодню відчаю долітає до них Твій покров, тихий і невідворотний, як світанок. І так було завжди на цій землі: коли вже Ігуменією, виводить бранців тихими стежками, що їх не знає жоден ворог Прийдіть у храм святого Михайла Київського — туди, де золоті бані тримають небо над Дніпром, — прийдіть і станьте поруч, бо молитва однієї матері — то сила, а молитва багатьох — то вже воїнство, якому коряться залізні брами полону. І хай не мовчить жодне серце, хай не спить жодна свічка, — бо доки хоч мати стоїть на колінах у храмі і кличе Заступницю Афонську, доти жоден син не є забутий, доти жодна темниця не є вічною, доти Україна — жива.​​​​​​​​​​​​​​​​Роман Лілея