Скільки ще можна себе ненавидіти?

Я ніби прокидаюся після довгого, кошмарного сну. Навіть не сну — жаху,де ти постійно обираєш інших замість себе. Де замість турботи — покарання. Де любов до себе підмінена витривалістю. І я раптом усвідомила речі, які здаються очевидними,але по-справжньому до мене не доходили. Любов до себе — це лягти спати до 23:00. Це не пити алкоголь на ніч, заїдаючи його піцою. Я клянусь, мені це реально не було зрозуміло. І це при тому, що я лікар. Ми живемо в суспільстві, де є дивна логіка:«Якщо це інколи — то нормально». Ви серйозно? Тобто інколи відпиздити себе — це ок?

Токсичні люди, які тягнуть з тебе енергію,смокчуть, виснажують,а ти цього навіть не помічаєш. Чіпляєшся за невдах,бо страшно залишитися одній. Бути з чоловіком, який, окрім розчарування,нічого не приносить у твоє життя —бо страшно взяти відповідальність за себеі перестати тягнути всіх на своїх плечах. Любов до себе — це не нова сумка, не машина і не прикраса. Любов до себе — це:– регулярний спорт– нормальна їжа– відсутність ідіотів у близькому колі– і чесне визнання:ніхто, крім тебе, не поставить тебе на перше місце

Любов до себе — це відпочивати, коли втомився,а не ставити пацієнтів, подруг, чоловікаі навіть дитину перед собою,бо «так треба». Спочатку одягни кисневу маску на себе. І лише потім — на дитину. Я не відкриваю Америку. Але майже ніхто не усвідомлює ці принципи по-справжньому. Усе відкладається на потім. А «потім» може не настати ніколи. Бо ми вже живемо з хронічними хворобами,виснаженням і ненавистю до себе,замаскованою під «нормальне життя». То скажіть чесно.Скільки ще ви готові знущатися над собою?