«Нам буде легко вбивати одне одного» - написав одеський історик та краєзнавець Aleksander Babich навесні 2014 року. Тоді ці слова здавались багатьом чимось за межею. До мене під репост цього посту прибігали ті, кого я знала з дитинства - вчилась в українській гімназії, де навіть російську мову, як предмет, в старших класах залишили лише в класному журналі, а російською викладалась лише «зарубіжна література» і оцінка за граматику в творах учнів формально ставилась на сторінку «російська мова». Вони казали «нє нагнєтай», «нічєво страшново нє проізошло жи». Господи, яке щастя, що приблизно тоді ж, саме ті хто це писав, самі пішли нхй, за власним бажанням.В 2014 я побачила відео, яке знімала рсн. Розгромлена колона українських вояків, тіла, які обшукують брудні непрохані на цій землі руки, ааакаючі та оооокаючі говірки за кадром, особисті речі, які ті потворні руки крадуть прямо з тіл загиблих. Тоді остаточно в мені вмерло будь-яке сприйняття їх як істот, наближених до людей. Все, що було потім - незворушна цегла у великому мурі.Це не ненависть. Ні. Це камінь. Це абсолютне холоднокровне усвідомлення того, що я не вважаю їх вартими будь-яких почуттів окрім огиди і бажання щоб вони ставали невидимими у тепловізорі. Саме це холодне усвідомлення відсікло від мене всіх, хто називався родичами по той бік. Або тих, хто став проти нас, хто словом і дією став на бік темряви.