Telegram statistics channel - @divochiydvizh

🗒 Нотатка о пів на першу ночіЧасто помічаю у сучасній культурі лейтмотивчик, що стосунки – це не так важливо. Що круто бути одній, круто бути самостійною одиницею, а стосунки – це щось другорядне. Їх може не бути і все ок. Ми їх не хочемо, не прагнемо. Та мені взагалі байдуже на стосунки. Я маю друзів, кота і фулл-тайм роботу, навіщо мені ще й хлопця?Думаю, все це дурня. Дивно не хотіти стосунків, де тебе люблять, підтримують і допомагають рости. Дивно відмовлятися і заперечувати, що ти не хочеш цієї великої і теплої ковдри. Який дурень відмовиться від любові?Найсокровенніший момент нашого життя – коли говориш з людиною при свічках до 4-ї ранку і бачиш розуміння в її очах. Найкраще відчуття у житті – коли інша людина розуміє тебе без слів. Лише у порівнянні з іншими ми можемо пізнати себе. Тож стосунки – це єдиний спосіб почуватися сприйнятим, зрозумілим, бажаним, потрібним. Інакше всі пішли б жити в ліс.Але іноді цей партнер буває таким потрібним і бажаним, що щось наче має піти не так. Ми губимо себе чи перестаємо розуміти партнера, чи просто щось прилітає збоку – зрада, розлука, хвороба, війна. І ось те, що таке важливе і бажане, приносить нам багато болю. Тут і висновок: що приносить біль – не може бути важливим?Та можливо, біль – це баг і його якось можна обійти. Або це тимчасові труднощі, які треба подолати, щоб більше цінувати тих, хто поряд. Десь же існують ці ідеальні стосунки, десь же ж є твоя людина, яка віритиме в тебе і розділятиме з тобою життя так, що не захочеться жити вдруге. Не може ж бути, що природа все це вигадала, щоб ми тупо розмножувалися. Для чогось же ми замислюємося, як бути щасливими?І тут питання: як знайти і впізнати саме цих найважливіших у житті людей, які допомагатимуть рости і вірити? І як зберегти це найважливіше, щоб воно приносило лиш радість і тепло?

💡 Прочитати, коли знову пропаде світлоНа минулому голосовому чаті ми обговорювали, що таке любов, і я оффтопом (бо це ж не тематика Двіжу) поділилася, як зараз захоплююся українцями. А тоді зрозуміла, що це ніякий не оффтоп, а база і заслуговує мінімум окремого допису, а то й цілої книжки.Бо це й справді так. Ми – круті! І мене це неймовірно захоплює і надихає. Знаходити сотні виходи із складних ситуацій, викручуватися, придумувати альтернативні варіантів. Ви розумієте, наскільки це круті скіли? Звісно, всім тяжко і нас всіх чекає складна зима, але! Ми настільки швидко пристосовуємося, вчимося, викручуємося. Війна рано чи пізно закінчиться нашою перемогою, але ці скіли з виживання – вічні.Мене захоплює, як зараз працюють українські бізнеси – в сторіз просять вибачення, що посилку відправлять на день пізніше, а самі ремонтують погорілу техніку, вчяться самотужки підключати генератори і обліплюють виробництва led-стрічками.Ще тиждень тому всі сиділи без світла, а сьогодні міста живуть на фоні незвичного гулу і пахнуть соляркою, зате працюють всі магазини і заклади, податки платяться, Чорна п’ятниця йде за планом, а Нова пошта відправляє посилки ще скоріше, ніж до війни. Відео про інвертори набирають мільйони переглядів і кожен став трішки електриком.Мене захоплюють сторіз моїх друзів з Києва. Вони топлять лід і сніг, щоб добути воду, утеплюють кімнати гідроізоляцією, готують їжу на газових пальниках, розкладають намети у кімнаті, зичать одне одним павербанки, читають і грають у настолки при свічках. Якщо мають світло, запрошують до себе погрітися, якщо мають теплу воду – помитися. На роботі люди поділяють на дві категорії: хто почув, що в 3-ій ночі з’явилося світло і помився, і хто просить вибачення за немиту голову. 10% часу понити, 30% часу пожартувати, а решта часу – лупати сю скалу і їшачити далі. Волонтерити, допомагати одне одному, донатити на ЗСУ. Хіба це не захоплює?Концентрація мемів і жартів зростає – і ними нація наче говорить: ось наші нові життєві заповіді. Наші свічки горять за ваш упокій. Країна генераторів і країна дегенераторів. Краще одна зима без світла і води, ніж все життя з вами. Тепер я знаю, що українці – це про правду, жарти і працьовитість.Ми наче та трава, яка проїдає асфальт. Ті квіти, які першими вилазять з-під снігу. Бо зима мине, але сила і єдність залишаться. Блін, скільки ж мемчиків буде після перемоги))

❤️‍🩹 Терпіти любовОх, нам, дітям 90-х і 00-х, не так легко було в дитинстві. Батьки не могли відкрити фейсбучок і почитати блог психолога, яких тепер сотні, про те як піклуватися і про психологічне здоров’я дитини. Вони були зайняті виживанням і часто успадкували від радянського союзу напівпорожнє серце – недолюблене, холодне. Мені пощастило – я виросла у повній сім’ї, але все ж маю десь у прошивці страх і невіру у абсолютну всеохопну любов. До мене.Кажеш, я гарна? Допомагаєш мені? Любиш мене? І все це просто так? Не вірю. Що ти замислив? Тобі щось від мене треба?Якось я познайомилася з хлопцем, який любив готувати і, чорт, готував дуже смачно. Щоразу він приходив в гості з повною торбою продуктів, окуповував мою кухню, а через 2 години запрошував на вечерю і сподівався, що смакує. Я пережила всі стадії прийняття цієї ситуації. Ой ні, не треба, давай я сама? Страх. Він хоче натякнути, що у мене немає що їсти, а холодильник завжди порожній? Сором. Людина цілий вечір пашить, як я можу сидіти без діла? Провина.Словом, спробувала усі збочені реакції, окрім просто заспокоїтися і розслабитися. Я ж нікого не змушую і не прошу, а отже готувати мені – це його свідомий вибір. Іноді якщо хлопець спеціально для тебе готує їсти – це просто він спеціально для тебе готує їсти. Без підстав і без обману. Це для тебе просто так і ти нічого не винна йому натомість. А раптом він ось так висловлює любов?Інколи найважче – це те, що найприродніше і найпростіше. Істина, яка так близько перед очима, що її і не помітиш. Як повірити і усвідомити, що про мене піклуються? Що мені приділяють увагу. Що мене люблять. Просто так, тому що я класна. Так тепло стає від цієї думки, відчуваєте?Тож наступні рази я сідала за кухонний стіл і змушувала себе робити щось, що не притаманне мені – терпіти любов. Терпіти нічого не робити, не паритися, не думати, натомість таке просте і складне – закинути ногу на ногу і насолоджуватися власним олінклюзив курортом. Дозволити йому готувати мені, нехай сам поставить мені тарілочку, більше того я навіть посуд не митиму.Відтепер замість сорому чи страху я просто кайфуватиму від того, що про мене турбуються. І нехай кожен приготований для мене обід, кожні міцні обійми, кожен комплімент буде для мене щирим теплом. І я за це нічого не винна – я вже заплатила просто тим, що я класна.

🍒 Право жінки на декольтеСьогодні побачила в інсті в Street Style Hunter (блозі яким я часто надихаюся і куди мрію якось потрапити ☺️) неймовірне фото супер стильної і self-confident дівчини. На мою думку, це дуже вдале поєднання і сексуальності, і стилю, і кежуальної простоти. Не обов'язково декольте носити лише з вечірньою сукнею, з джинсами – теж прикольно.А я, скромна галицька дівчина з провінційного містечка, заздрю їй, бо, чорт, не можу прогулятися у схожому одязі, хоча іноді так хочеться. Але поки дозволяю собі це лише закордоном, звідки далеко до етично-моральних засад. Відверто, мені ще й страшно, бо я точно не почуватимуся у безпеці. Не хочу нарватися на п'яного мудака, якого потім ще й суспільство підтримає, очевидно, мислить, твоє декольте просилося зґвалтування.Керуватися страхом чи соромом – не найкраще відчуття, коли відкриваєш шафу і думаєш, що вдягти. Чому нам не страшно і не соромно вдягати дощовик, але іноді страшно вдягатися сексуально? Цієї весни я провела тиждень в Італії і відчула цей легкий вайб, бо дівчата гуляли вулицями розслаблено сексуальні і не боялися комусь виколоти очі сосками, хоча живуть ближче до Ватикану. Та й власне, сексуальність – це ціла парадигма, де є місце і лиш натяку, і стилю, і розкутості, а нахабна відвертість десь аж в кінці. Чому ж у моралістів будь-який прояв сексуальності = нахабній відвертості?Хтось ще судить про кількість сексуальних партнерів по розміру декольте, хоча дівчата, які мали багато сексуальних партнерів, цілком можуть вдягати светр. Чому існує ця кореляція? І чому всім завжди є активне діло до того, що у жінок під майкою і між ногами, але такого діла немає до проросійських депутатів, які досі сидять у раді? Я була рада прочитати під фото в інстаграмі багато схвальних і захоплених коментарів. Але побачила там чоловіка, який процитував слова своєї вчительки зі школи, царство їй небесне: "Коли батьки своїм прикладом задають рівень, демонструють планку – дитина нижче ніколи не опуститься". Але ж на фото не дитина чиїхось батьків, а доросла самодостатня жінка 🤷‍♀️Мабуть, щось неправильно у планці дорослого фертильного чоловіка, який, побачивши фото сексуальної дівчини, одразу згадує свою підстаркувату вчительку зі школи.

👫 Романтика побачення під час війниІноді так хочеться опублікувати новий допис про побачення! Я так сумую за тими безтурботними часами, коли не вилазила з тіндеру і планувала три зустрічі на тиждень. Сумую за невимушеними розмовами, затишними прогулянками і солодким очікуванням на поцілунок. І навіть сумую за розчаруваннями, бо – давайте відверто – це часто реальність першого побачення (і повчальна історія, яку можна розповісти подружкам за пивком).Мені здається, що мої побачення закінчилися ще тоді, у минулому житті, тобто до 24 лютого. Я не уявляю, як у воєнний час можна розслабитися і фліртувати на побаченні, якщо мене кидає в піт кожного разу, коли у небі пролітає літак, а про сирени я взагалі мовчу. Але який Двіж без історій про побачення? Тож вирішила переповісти історію, яку розповіла подруга моєї подруги про те, як вона влітку ходила на побачення з хлопцем, яким тимчасово переселився до Львова. Отже, романтика побачення під час війни, поїхали.Уявляємо собі гарну прогулянку в парку і каву десь приблизно в годині шостій (адже заклади тепер зачиняються о восьмій, а до комендантської ще треба добратися додому). Легка невимушена розмова, щедро засипана жартами і першими спробами промацати ґрунт. Або ж наткнутися на червоні прапорці, щоб чим скоріше накивати п’ятами. Він їй подобається – інтелігентний 30-річний чоловік, відвертий і спілкуватися з ним цікаво. Розмова зайшла на небезпечну територію – про дітей. Вона, і жартома, і обнадійливо, бо найближчі 5 рочків точно ні, але it’s always nice to know that you have options:– Ахаха, і що, ти в майбутньому хочеш мати дітей?– Ееемм, ну я вже, якби, маю.– Одного?– Ну взагалі-то трьох.– А де вони???– Разом з дружиною у Польщі.

🕺 Парадокс виправдовування тиранівУкраїнці стали настільки круті, що тепер лекції про історію України читають у Єльському університеті. Я подивилася вже шосту лекцію Тімоті Снайдера (перші три розмиті, де він більше вводить у контекст, а наступні три – вже, власне, про історію Київської Русі і далі). Десь через місяць після початку повномасштабної війни, коли шок зник, у мене з’явилося бажання вникнути і зрозуміти чооомуу і яккк. Відтоді я читаю і дивлюся багато про історію і політологію. І от яка думка не дає мені спокою сьогодні.Лектор говорив про те, який класний Володимир Великий, який приніс християнство в Київську Русь. І тут мої думки понесло. Я можу уявити, як звичайні люди, ймовірно, не надто втішилися християнству. От ти живеш і віриш у священного Дажбога, Стрибога, віриш, що у лісі живуть якісь потвори, ти віриш у те, що вірив ще твій прадід. А тут приходить якийсь чувак, самовпевнений, з роздутим егом, мішками золота та зброї і каже: народ, це все фігня, відтепер ви всі маєте вірити в інше. Раніше я ніколи про це не думала, але тепер легко можу уявити страждання звичайних людей за часів Володимира Великого. Ймовірно, він масово вбивав непокірних, які не платили данину чи просто щось криво йому сказали, він фактично вбив свого старшого брата Ярополка, щоб внаслідувати владу. Але цей негідник і вбивця, блін, закарбувався в історії як класний князь, за часів якого князівство процвітало. І говорячи про нього, ми відчуваємо гордість і світло – класний же Володя!Те саме і з Наполеоном. Він повів на війну тисячі людей, спричинив десятки тисяч смертей, але жодна людина не відгукується про нього як про тирана і вбивцю. Він звитяжець, герой і взагалі на його честь існує торт. А чи назвуть хоча би тістечко на честь волонтерства?Про Гітлера принаймні відгукуються як про тирана, але його ім’я все одно в історії. Хоча, я б просто розтерла і забула, що такий мудила взагалі існував. А тепер сьогодні… Чому у історію входять вбивці? Ми в школі вчимо імена вбивць-героїв і не замислюємося про страждання звичайних селян, через поля яких проліг фронт. Не замислювалися до сьогодні. Ось такою ціною дається історія.Чорт, це ж як з хлопцями. Ми легко забуваємо однокласника, який дарував валентинки, і романчики, легші за трояндове вино і весняний вітерець. Зате добре пам’ятаємо мудака, який розбив нам серце. І розказуємо про нього знову і знову, роблячи його найгероїчнішим серед мудаків. Зрештою, навіть Той-Кого-Не-Можна-Називати творив великі справи. Жахливі, так, але великі.Чому суспільство автоматично виправдовує насильство? “Так, бив дружину, зате хоча би приносив зарплату додому”. Чому ми стараємося побачити світло у людині, де світла апріорі не існує? Насильству і тиранам, які бомблять лікарні і садочки, немає виправдання чи місця в історії. Як же я хочу щоб після нашої перемоги ніхто у світі більше не шукав виправдання тиранам-росіянам.