Telegram statistics channel - @divochiydvizh

💁‍♀️ Просто прикинься слабкоюЯ ненавиджу стереотипні поради для жінок. Ненавиджу і від такої інформації мені хочеться плакати. “Ці риси характеру чоловіки цінують у жінках”, “Як сподобатися чоловікові?” “Просто прикинься слабкою, щоб чоловік відчував свою мужність”. Ну та, давайте далі кодувати жінок грати якусь ефимерну роль і догоджати чоловікам, а не шукати свій шлях щастя. Питання ж, що я хочу мати у результаті: просто отримати чоловіка чи знайти людину, з якою особисто мені буде комфортно? Ми живемо у світі, де сміливість – це жити своє власне життя.Але просто так пиздіти в інтернеті я не можу, спочатку треба перевірити чи справді “просто прикинутися” – не працює. Я ж перевірила, тому буду пиздіти.На початку мого досвіду тіндер-побачень я експериментувала як могла, ви свідки. Звісно ж, я старалася – на перші побачення вдягалася краще, ніж зазвичай вдагаюся, а тому навіть іноді малювала губи. Я багато експериментувала з одягом і образами, щоб промацати, що найбільше моє. Одного разу мене запросили на перше побачення, а я мала дуже грайливо-жіночний настрій – і вирішила провести побачення так, як пишуть типові стереотипні порадники. Я вдягнулася у скромне, але і трішки розкуте плаття, зробила зачіску і навіть намалювала стрілки. Я йшла, немов киця, з лапки на лапку, і мала намір погратися у гру “я – найкраще, що може запропонувати галицька дівчина”.Мій тіндерметч уже мене чекав і помітно нервував. Я вирішила, що його хвилювання – тепер моя справа і почала усміхнено щебетати. “А де ти працюєш? А чим ти займаєшся? Ого, як цікаво! А чим ти цікавишся? Звісно, мені цікаво – розкажи більше”. Поки я грала роль тієї самої: завжди усміхненої, що сміється з його жартів, яку ніколи не болить голова і яка, мов вічний двигунчик, вдихає у свого омріяного чоловіка впевненість і мужність – за моєю спиною розігрувалася моя пастка.Він повірив, що я така. На друге побачення повів у музей, на третє – на романтичне кіно. На четверте – на недільну погулянку. А я просто погоджувалася. Картинка була ідеальною, збоку – не придрешся. Але у мене зʼявлялося дивне відчуття, наче я мушу продовжувати свою гру відповідати очікуванням: ставити у пріорітет його думку, погоджуватися на його пропозиції, завжди бути у хорошому гуморі навіть, якщо насправді мені сумно. Я вже не знала, як повернутися до себе справжньої. Коли пробувала легенько не погоджуватися чи цього разу не так захопливо сміятися із його жарту – помічала, що він розчарований. Розрив ставав все більшим. Ненароком я сама собі проклала трамвайні рейки і тепер була змушена кататися маршрутом “9” – від Двірцевої до Торфʼяної – не маючи змоги звернути хоча б на який асфальт.Здавалося, я отримала те, що від мене очікує суспільство – порядного чоловіка і статус чиєїсь дівчини. Якби я залишилась "подобатись", то, ймовірно, за рік вже вийшла б заміж і могла б працювати для приколу, а не грошей, або й не працювати зовсім. Але ціна була задорогою, а я – нещасливою. Про щастя ж ніхто не говорив, радячи “як сподобатися чоловікові”. Я навіть розійтися із ним не могла, бо він просто не сприймав мою думку, що мені щось не так. Зрештою я дуже виснажилася.Бути собою – набагато складніший шлях. Це довго і складно – пізнавати себе і свої потреби, особливо, якщо мене цього не вчили і, чесно, всім ж начхати. Але це вільний шлях. Відтоді я більше не старалася. Я просто я – ось такої дивакуватої форми характеру, з такими інтересами і запитами у світ. Це цілком окей, якщо я тобі не подобаюся – просто проходь повз і не займай мій час.Думаю, колись стереотипні порадники змінять свій контент – коли зміняться потреби ца і часи. І тоді врешті радитимуть жінкам реально потрібні штуки: як розпізнати справжню любов, як застрахувати майно у разі, якщо чоловік виявиться тираном або ставкою на спорт, як будувати своє життя так, як хочеться, чому чоловік не вмре, якщо побуває на пологах чи у декреті, і чому "дружина і мати" – це лише два вибори із тисячі, які ти можеш обрати для себе.

🫠 ну таке щось сталося у мене, що не знаю, чи ви повіритеСталося у мене щось таке, що майже ніколи не трапляється і знаю, що, з-поміж усіх, ви мене зрозумієте. Принаймні я сподіваюся. Я вам з самого початку клянуся, що це правда. Такого просто не вигадаєш.Почалося все з того, що подруга порадила мені класну гінекологиню – молоду, доказову і яка не лікує все народженням дітей. Прийшов час і я записалася на прийом для повного огляду і всіх можливих аналізів. Лікарка насправді виявилася класною – щира, привітна і просто янголя. Поки вона вибігла з кабінету по щось, я говорила з асистенткою і заповнювала анкету. Асистентка намагася вести легку бесіду, тож спитала, чи я живу у цьому місті – і виявилося, що ми з гінекологинею родом із одного міста. Я подумала: прикольно, що знайшли щось спільне. Яка ж ймовірність, що ми вчилися в одній школі чи тим більше у паралельних класах, правда? Мізерна. Я подумала, що мізерна.Огляд пройшов нормально (це ніколи не чудова процедура), УЗД теж було ок, мене попереджали про кожен рух і маніпуляцію. Тоді провели хорошу консультацію, яку лише зіпсувала новина про знову блядську кисту. Я записалася на повторний огляд через місяць.Через кілька днів мені прийшли результати аналізів і я вперше побачила повний піб лікарки. І тоді щось зрозуміла. Я знайшла її інстаграм і перерила все, поки не переконалася, що теперішнє прізвище – це прізвище чоловіка.А тепер увага. Я не просто знаю її дівоче прізвище. Не лише знаю її батька та маму, а ще дідусів та бабусів, які теж, до речі, лікарі. Ми не просто вчилися в одній школі. Я знаю планування її будинку, я знаю як виглядала її дитяча кімната на другому поверсі, по коридорі наліво. Моя теперішня гінекологиня – це моя перша дитяча подруга, мені було 5 років. Я просто тоді не знала, що у неї є повне імʼя. Вона жила навпроти мене. Ми багато гралися у резинки. А тоді почалася школа і наші шляхи розійшлися.Не знаю тепер що робити. Дуже дивно усвідомлювати, що у мені побували руки (професійно, оке), але людини, яку я колись дуже добре знала. І не впевнена, що зможу піти на повторний огляд через місяць, бо це вже буде якось дуже дивно. Але якщо закрити очі на цей нюанс, вони класна лікарка. Поможіть мені, будь ласка, – що ви робили б на моєму місці?))

Вчора почувалась дуже погано (як це завжди буває після візиту до ортодонтки), тому вирішила себе потішити якимось простим передбачуваним фільмом і літром дюшесу, бо ж їсти не можу. Словом, я пішла дивитись “Сутінки” і випадково подивилася дві частини))) Не кринжуйте, будь ласка, і не відписуйтесь. Я прочитала ці книжки ще до того, як вони стали мейнстрімом і кіно. Моя улюблена частина – де Белла переживає депресію, і мені це капець резонує. I feel your pain, girl.Кожного разу, коли я переглядаю цей фільм, складаю якесь нове враження. Зараз мене не лише бісить пасивність головної героїні і цей постійний лейтмотив, що її мають захищати, бо вона собі не може дати ради. Але цього разу мене найбільше вкурвило інше. Якого біса вона вибрала Едварда? Ну попри очевидні причини того, що він сексі, має сріблясте “вольво” і його життя просякнуте оцим небезпечно-звабливим флером? Але насправді ця людина завдала їй найбільше болю – пішовши, не попрощавшись. І до того він теж так нормально погрався з нею у гойдалки. Я не думаю, що “кохання” – це причина пробачати такий біль. Я не пробачила б – а послала б із свого життя назавжди.“Я вчинив так, бо тебе люблю”, “я тебе люблю, тому не дозволю тобі це зробити”, “я завдав тобі болю задля твого ж добра”. У фільмі це частина сценарію, але у реальності – контроль, виправдовування вчинків і емоційні гойдалки. Зараз я більше думаю, що кохання – це те, наскільки тобі добре з людиною, а не ефемерне святе відчуття, задля якого можна терпіти жахливі вчинки. Хоча з адекватним, теплим хлопцем ніколи не відчуєш цього магніту, яким тебе тягне до мудаків))Словом, сьогодні я на боці Джейкоба і я обрала б його. Бо він мілашка і турботливий, він повільно ступає і змушений вигрібати після мудака-колишнього. Він більш послідовний і з такою людиною життя буде теплішим. Хоча емоційних гойдалок і сріблястого “вольво” немає – що шкода, звісно)А на чиїй ви стороні? І кого обрали б собі у пару на місці героїні?

🤫 Про це не знатиме ніколи і ніхтоУ спадок від усіх моїх романів і романчиків мені залишилися дрібнички, про які ніколи не дізнається наступний хлопець.Він ніколи не знатиме, що кожного разу, коли я бачу марципани, я згадую свого першого хлопця, який привіз мені їх з Італії. Він ніколи не знатиме, що мені тьохкає, коли я проходжу попри місця, де працювали мої пасії – а у Львові, чорт, це на кожному кроці. Він ніколи не дізнається про прості листівки на моїй стіні з сакральним для мене вмістом. Від яких альбомів у моїй колекції платівок у мене на мить завмирає серце. Не знатиме, які спогади спливатимуть у моїй пам’яті, коли простягатиме мені персик. Коли називатиме мене певними кличками, обійматиме в певних місцях. Він ніколи не знатиме, чому я насправді відмовилася йти саме у цю кав’ярню. Не знатиме, як мені тригерять татуювання, вельветові штани, деякі кольори, сезони, види спорту, напої та навіть деякі країни й міста. Половину мого плейлиста, у якому попри мою волю деякі пісні назавжди асоціюватимуться із людьми. Іноді доводиться добре попрацювати, щоб “відшкрябати” спогади і нарешті повернути улюблену пісню собі.Усі ці дрібнички майже непомітні, неначе вітерець, що лише на маленьку долю секунди залетів під куртку. Наче привид минулого – забіг привітатися і зник. Я не проти цим гостям і навіть рада, що вони є, подарунки, нашаровані в моєму житті. Про них ніколи ніхто не дізнається – і це прекрасно, бо вони лише мої.Я навіть маю поличку з подарунками, які залишися мені на пам’ять про цих людей: мирно розійшлися чи жахливо – не має значення, бо це згадка про найкраще що було у них і у нас. Гарна здатність: стерти мудаків, залишити ностальгію.Та ще цей хлопець не дізнається, скільки нових дрібничок і нейронних зв’язків створить у моєму серці. І це приємно, що у мене є секретна частина, яка то ностальгує, то поколює – але це емоції, які нагадують, що я жива і щось відчуваю. "Чому ти раптом усміхнулась?" – "Нічого такого, це просто так"

👧 Переваги, коли тобі вже не 18Колись давно був у мене один кучерявий тіндермерч. Ми зійшлися на спільній любові до музики, вінілу і цілодобових переписках бо-ще-є-що-сказати. Та за два місяці фльор поспішної закоханості вивітрився. І ми обоє погодилися, що краще нам не мутити, бо це наче вручити кулемети двом холеричним дітям – у кінці гри вони одне одного замочать.Якийсь час ми не спілкувалися. А у мене змінилися фази від “буде сумно без тебе, кучерявий” до “от мудак! як він міг? ну нічого, ще лікті кусатиме” і зрештою перейшла у мирну “дякую за чудове проведення часу”. Тож коли він запросив мене на день народження свого сусіда (з яким я теж потоваришувала), я охоче прийняла запрошення.Середина лютого, на вулиці улюблені сирість, холод і вітрюган, який гуляв між 9-поверхівками спального району на околиці міста. Я прийшла у светрі під горло і колготах під джинсами. Кучерик зустрів мене біля під’їзду та повідомив, що на днюсі буде ще однокласник іменинника і прикольна *умовна Марічка*, з якою він на днях познайомився у тіндері. Мабуть, сумний день народження, коли на свято приходить більше подруг твого сусіда, ніж твоїх друзів, – та що зробиш, це життя.Хлопці часто не знають, що у нас, дівчат, є дивовижний нюх на інших дівчат і вміння за 10 секунд оцінити ситуацію. Так от, ця Марічка. Їй було лише 18, і я зразу ж внюхала ностальгію фатальних помилок у свої 18. Вона сиділа справа біля кучерика і дуже-дуже-дуууже старалася, хоч і не робила нічого. Та це було зрозуміло з її капронів, високих джинсових шортів а-ля “заціни мою попку”, напівпрозорої сорочки, яка ніжно натякала на мереживо, вирівняного волосся, тонну тоналки і миттєво згаслу усмішку, коли я зайшла до кімнати. Я була впевнена, що вона готувалася до вечора цілий день, і що сорочка позичена у сусідки. Словом, все як у тому дописі.Але ми з собою це проходили. Надії на вечір, ревність і капрони взимку. І більше не хочем. Жоден хлопець, навіть кучерявий, не вартує моїх зусиль і простуджених яєчників. Я відчувала водночас жаль та потребу повідомити їй цю сакральну правду, а ще радість і мудрість отієї своєї внутрішньої тьоті, яка смачно курить і каже “ой, дівчинко, ні-ні...”На її жах кучерик посадив мене поруч і ми, як у старі часи, тринділи про музику і улюблені альбоми. Перспектива встановити флагшток у його холостяцькому бунгало згасала. За годинку щоки Марічки надулися, губи зів’яли і вона демонстративно пішла “відпочити” у іншу кімнату (сподіваючись, що хтось побіжить її втішати, звісно ж, що ж я на її місці ніколи не була?). Їй було боляче і сумно, а нам було все зрозуміло.Іменинник, курячи біля вікна, зреагував дуже точно: “Дитина”.

⏰ Я знаю свою відповідь за 6 секундОбожнюю перші тіндер-свіданки. Ніколи не знаєш, чи попадеться хтось хоча би більш-менш адекватний. Здебільшого ні. Але серденько хоче вірити, що буде весело, тож перед виходом з дому я завжди прибираю безлад – на випадок продовження вечору у мене.Мені вистачає одного погляду на чувака, щоб знати, чи захочу я мати з ним що-небуть. У момент, коли ми тільки зустрілися і він ще навіть не встиг промовити своє ім’я, я уже знаю відповідь. І якщо це "ні" – то як би він не старався, мій вердикт це уже не змінить. А якщо це "так" – то майже все, що він далі мені розкаже, тільки це “так” підсилить.Ну чому зразу “ні”? Чи може хлопець змінити мою думку? Навряд чи, бо це щось підсвідоме, інстинктивне і майже тваринне. Це не про зовнішність, це про feeling. Наче той чувак, жарти якого ти просто обожнюєш, але від вигляду його мокрих губ під вусами тебе аж тіпає.Якщо я відчуваю “ні”, то з 6 секунди нашого знайомства побачення перетворюється у дружню зустріч (хоч він ще про це не знає). Я поводжуся вільно, невимушено і інколи трохи нахабно чи навіть агресивно. Так, як здебільшого поводжуся з брательніками. Якщо хлопець запитає, то я не приховуватиму своєї позиції. Сорі, не цікавить, немає хімії, ми розглянули вашу заявку, але ви нам не підходите.Це “так” зі мною траплялося значно рідше. Але воно п’янить мозок і одразу побачення перетворюється у гру, а це найцікавіше. З такими хлопцями я почуваюся максимально безпечно, мене тягне і навіть, якщо він тупо пожартує, я буду щиро сміятися із тупого жарту, а не з того, який він дурний.Тож хлопці, ось вам мій секрет. “Переламати” неможливо. Тому це все лотерея. Якщо ви не сподобалися комусь, то не партеся – таке буває. Краще скіпнути оці проміжні варіанти лиш-би-було, бо рано чи пізно відчуєш таке “так”, що сидітимеш з цією людиною за душевною розмовою на підлозі кухні до 7-ї ранку.А як у вас це працює?

🤪 як я хотіла зібрати бендСьогодні маю для вас факт про мене, з якого гонять усі мої друзі – у мене якийсь пунктик на музикантах. Чорт, ну я не знаю, як це працює, але тільки-но знайомлюся з хлопцем (просто тому, що він прикольний!), то вже за хвилину виявляється, що він музикант, в нього дома барабани або гітара, або “хочеш почути, який я зараз пишу трек?”Можливо, бо мій колишній був музикантом, який уже 10 років збирає свій бенд. Або тому що я дуже люблю музику і вважаю побачення пропащим, якщо хлопцю немає чого кльового додати у мій плейлист, або ж просто тому, що музиканти найкраще цілуються (але як можна робити такі висновки, якщо 90% твоїх чуваків – музиканти, а 10% – айтішники?)Тоді я вже й зовсім почала гонити і лайкала тупо усіх музикантів у тіндері. Я ходила на побачення з: гітаристом, басистом, барабанщиком, скрипалем, альтистом, саксофоністом, віолончелістом і ще з контрабасистом (знати якого у тіндері стало квестом, тому я підключила ще й баду). Діджеїв я музикантами не вважаю, тож їх не лайкала. Розповідаючи подрузі про чергового музиканта, вона не витримала: “ти скоріше збереш свій бенд, ніж твій колишній”. Бенд мені був не потрібним, але, про всяк випадок, всі контакти я зберігала.Чому ж саме музиканти? Чесно, мені взагалі байдуже, чим займається хлопець. Але я потребую у людині їжі для мозку, відчуття повітря, свободи і можливості спілкуватися метафорично. Це коли між вами виникає конект космічного рівня і ви спілкуєтесь так, наче режисерував Нолан. Тож для моїх амбітних цілей потрібна кмітлива людина із специфічним мисленням.Не всі такі люди – музиканти, але мої спостереження кажуть, що більшість людей, які мислили так, що це збуджувало мій мозок, працювали з музикою. Я зробила висновок: якщо людина щодня працює з абстрактними матеріями, то існує більша ймовірність, що вона вміє мислити метафорично, нестандартно, нешаблонно, тому музиканти – це моя ЦА.Лише час показав, що моя тактика таки була виграшною: я не лише маю халявні квитки у філармонію, органний зал, котельню, джаз-клуб, театр, а й просто постійно тримаю біля себе хлопців, які професійно працюють пальцями і мають відчуття ритму. Бінго!

🚩 Знайомство на вулиці з цілителемЙду собі сьогодні вулицею від психотерапевтки, аж мчу радісна, нікого не чіпаю. Аж тут ззаду їде якийсь велосипедист. Я вліво, і він вліво, я вправо, словом, не можем розминутися. І от я вже його пропускаю, а він порівнявшись зі мною, питає: “Можна з вами познайомитися, красуне чотироока?” І майже притиснув мене до будинку. Я: “для чого?”– Хочу запросити тебе на побачення– Куди? На каву?– Можна на каву.– Чи на пиво? Чи прогулятися в парку?– Можна і каву, і пиво. Все, як ти хочеш.– А ти як хочеш?– Чесно?– Ну звісно.– Хочу, щоб ми з тобою сиділи в мене, дивилися фільм і ти схилила голову мені на плече.– Я не люблю фільми. І ми щойно познайомилися. Думаєш, реально на першому побаченні мати таку близькість? Мені здається, до голови на плечі треба ще дійти.– Чесно, я взагалі вже хочу одружитися і сім’ю. А ти?Я скривилася– Звідки ти йдеш?– З центру медитації. А ти?– Йду від психотерапевтки, у мене депресія.– Хочеш тобі скажу щось приватне?– Кажи.– У мене здібності. Я цілитель.– І кого ти цілиш?– Хочеш, можу тебе– Не думаю, що у нас щось вийде, надто багато червоних прапорців, у нас різні погляди на світ.– Тоді ми можемо спілкуватися і дружити.– Реально дружити? Чи типу ми дружим-дружим, але я хочу до тебе в бойфренди?Мовчить.– Даш свій номер телефону?– Я не роздаю телефону незнайомцям.– Тоді нік у телеграміЯ витягаю телефон, він хоче забрати мені його з рук– Ей! То який там нік? *знаходжу*Він лізе пальцями мені в телефон і відправляє собі наліпку. У цей момент підходять якісь дівчата, одна з них ляскає його по сідницях. Він:– Це мої дівчата з медитації.– Ясно. Ну я пішла. *спеціально йду в інший бік*Доходжу до переходу, переходжу через тупі трамвайні рейки, він підрізає мене своїм ровером і наздоганяє ту зграю дівчат. Я звертаю в бічну вуличку в надії, що ми більше не перестрінемося в центрі.Тепер для вас завдання: які червоні прапорці ви помітили у цьому знайомстві?

🚶‍♀️ Два слова про мій львівський двіжМій двіж нероздільно пов'язаний зі Львовом. Я виїхала з цього міста 25 лютого минулого року, а повернулася позавчора. І от два дні я знову живу у своїй кімнаті, повній коробок, з вікна якої видно собор святого Юра, з матрацом без постелі та дивним відчуттям туги від повернення.У цьому місті всі вулиці знайомі, а всі заклади мають невидимі позначки "для побачень", "для поганих побачень", "для майбутніх побачень" і "сюди нам з подругами вхід вже заборонено". Перехожі зі знайомими обличчями, улюблені міські божевільні, парки з сенсами і спогадами, секретні дворики, якими можна скоротити шлях.Насправді мені не так хотілося повернутися у Львів, як повернутися у минуле життя. Я знаю, це нереально. Здавалося б та сама кімната і той самий вид з вікна, але відключення світла, вдвічі дорожчі ціни на улюблену їжу і просинаєшся не від будильника, а від сирен.Та я зовсім забула як працює це місто. І сьогодні ввечері мала необережність вийти розпатлана, з мігренню і у домашньому светрі з динозаврами й плямами по зошит у канцелярію, де смерділо мокрим котом.Уже повертаючись з зошитом, побачила знайомого джазового трубача – було темно, але я впізнала його по крисах капелюха, бо такого гарного капелюха міг вдягнути тільки він. І от якимось чином і за компанію через пів годинки я опиняюся на концерті в Дзизі. Кажуть, ти ніхто, поки тебе хтось не полюбить. А я кажу, у цьому місті ти ніхто, поки не здобудеш знайомих, які безплатно проведуть тебе на концерт.Отже, я дома. Тож тепер залишається лиш продовжувати жити своє життя і провадити свій двіж – у дуже химерно-новій формі, де поруч і музика, і сум, і нові знайомства, і неспокій за друзями на фронті, і бажання щось творити і страх не прокинутися завтра зранку від ракети.Як добре, що принаймні одне львівське правило залишилося незмінним: ніколи, ніколи не виходити на вулицю у домашньому светрі, навіть якщо ти по йогурт в "близенько".

❗️ У злочині винен злочинецьЯка огидна вся ця історія із організаторами вечірок, де ґвалтували дівчат! Цілу добу я не можу зібрати себе докупи і написати бодай щось.Мені здавалося, що після численних історій зґвалтувань, які долинали із звільнених від окупантів міст і сіл, уже всім стало ясно, що насильство існує тільки тому, що так захотів насильник. Але ж ні?Так, я народилася і живу у суспільстві, де мені пощастило не бути зґвалтованою. І я свідома того, що це не моя заслуга, а просто везіння.Бо коли я спокійно засинала в своїй кімнаті, в кімнату якоїсь дівчинки залазив п'яний дядько. Коли я довірливо сідала в таксі, якась дівчина сідала не в ту машину. Коли я спокійно пила пиво на побаченні, якусь дівчину споювали і тягнули у темну кімнату. Одного дня тією дівчиною можу стати я – і я живу з цією ношею, відколи народилася.Якщо я зазнаю сексуального насильства, мене називатимуть винною і шукатимуть у мені гниль, лише тому, що – не пощастило – я жінка.Тож тут неважливо була ти п'яною чи ні, ходила по вулиці вночі чи сиділа вдома, у короткій спідниці чи в дитячій піжамці. Ми просто живемо у викривленому світі, де чомусь тиранів виправдовують, а постраждалих звинувачують.Насильство твориться з двох причин: тому що його вчинив насильник і тому що насильник впевнений у своїй безнаказаності.А кожен "не все так адназначно" і "сама винна" – моральний виблядок і тихий співучасник злочину. Крапка.Я більше не буду нічого писати, бо дуже й дуже боляче і гидко((