Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Коли закінчиться війна, мабуть, спочатку не буде гучної радості. Не буде слів, які одразу зможуть вмістити все пережите. Буде тиша. Така незвична й довгоочікувана тиша, у якій більше не чути сирен, вибухів і страху.І тоді, напевно, перше, що захочеться зробити — подзвонити. Усім знайомим. Тим, кого давно не чула. Тим, за кого хвилювалася кожного дня. Тим, чиї голоси стали найдорожчими у світі. Дзвонити й просто слухати: «Я живий», «Ми вдома», «Все скінчилося». І в цих простих словах буде більше щастя, ніж у будь-яких святкових промовах.А потім — підійти до вікна.Подивитися на небо, на людей, на дерева, які весь цей час продовжували жити попри все. І раптом зрозуміти, скільки болю носилося всередині весь цей час. Скільки страху доводилося ховати за щоденними справами, за словами «тримаймося», за звичкою бути сильними.І тоді прийдуть сльози.Довгі, тихі, справжні. Сльози за всіма безсонними ночами. За тими, кого не вдалося обійняти знову. За зруйнованими містами й долями. За дитинством, яке забрала війна. За життям, яке довелося вчитися проживати по-іншому.Але в тих сльозах буде не лише біль. У них буде полегшення. Усвідомлення, що ми вистояли. Що змогли пройти крізь темряву й не втратити себе. Що попри все залишилися людьми — здатними любити, чекати, вірити.Коли закінчиться війна, ми ще довго вчитимемося жити без страху. Вчитимемося знову будувати плани, сміятися без провини, дивитися в майбутнє без тривоги. Це буде непросто. Але це буде життя.І, можливо, саме в той момент біля вікна, крізь сльози, вперше прийде справжнє відчуття миру — тихого, дорогого й вистражданого.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Вчорашній день знову приніс біль, який важко осягнути словами. 26 українців більше не прокинуться, не скажуть «доброго ранку», не обіймуть своїх рідних. Дніпро — 4 жертви, Краматорськ — 5, Полтавщина — 5, Запоріжжя — 12 — різні міста й регіони, але спільна трагедія, що об’єднує країну в скорботі.У Запоріжжі оголошено День жалоби. Та насправді ця жалоба сьогодні в кожному куточку України. Вона в тиші ранків, у стриманих сльозах, у думках, які не дають спокою. Кожна цифра в цих зведеннях — це чиєсь життя, чиїсь мрії, чиєсь майбутнє, яке обірвалося занадто рано.Ми звикаємо чути новини, але до такого звикнути неможливо. Бо за кожним числом — людина. І коли їх стає 26 за один день, серце ніби стискається сильніше, ніж зазвичай. Це не статистика — це трагедія, яка повторюється знову і знову.Світла пам’ять усім загиблим. Співчуття рідним і близьким. І тиха надія на те, що настане день, коли такі новини більше не повторюватимуться.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
‼️ Двоє дітей та 9 дорослих дістали поранень внаслідок ворожих атак на Запоріжжя та Запорізький районЗагалом упродовж доби окупанти завдали 868 ударів по 51 населеному пункту області. ▪️30 авіаційних ударів по Новомиколаївці, Комишувасі, Зарічному, Таврійському, Юрківці, Листівці, Лісному, Барвинівці, Одарівці, Григорівці, Новорозівці, Різдвянці, Оріхову, Гуляйпільському, Воздвижівці, Любицькому, Омельнику, Верхній Терсі, Копанях, Цвітковому, Преображенці, Єгорівці та Рівному.▪️630 БпЛА різної модифікації (переважно FPV) атакували Запоріжжя, Новомиколаївку, Кушугум, Малокатеринівку, Розумівку, Нижню Хортицю, Щасливе, Степногірськ, Приморське, Степове, Павлівку, Лук’янівське, Малі Щербаки, Гуляйполе, Залізничне, Щербаки, Новоандріївку, Новоданилівку, Малу Токмачку, Чарівне, Білогір’я, Гуляйпільське, Гірке, Зелене, Варварівку, Добропілля, Прилуки, Староукраїнку, Святопетрівку, Цвіткове та Оленокостянтинівку.▪️ 6 обстрілів з РСЗВ по Залізничному, Щербаках та Чарівному.▪️202 артилерійські удари прийшлися по Степногірську, Приморському, Степовому, Малих Щербаках, Гуляйполю, Залізничному, Щербаках, Новоандріївці, Новоданилівці, Малій Токмачці, Чарівному, Білогір’ю, Варварівці, Добропіллю, Прилуках, Гіркому, Гуляйпільському, Староукраїнці, Святопетрівці, - повідомив голова ЗОВАМи в 📲 WhatsApp 📲 Instagram 📲 TikTok 📲 Threads
Сьогодні підказали, що 1 травня відзначають День директорів шкіл.Іноді про важливі речі ми дізнаємося ніби випадково — так і сьогодні прозвучало, що 1 травня у світі відзначають День директорів шкіл. Свято, яке нагадує про тих, хто стоїть за організацією освітнього процесу, підтримує вчителів, бере на себе відповідальність і створює середовище, в якому зростають і формуються майбутні покоління.Директор школи — це не лише посада. Це щоденна праця, сповнена викликів, рішень і турбот. Це вміння чути кожного — і вчителя, і учня, і батьків. Це відповідальність за атмосферу, де діти можуть навчатися, розвиватися й почуватися в безпеці.Особливого значення ця роль набуває сьогодні, в українських реаліях. Коли освітній процес проходить через випробування, коли школи змінюють формат, а діти і вчителі живуть у непростих умовах — саме директори стають опорою, організаторами, лідерами, які тримають систему разом.Сьогодні хочеться особливо звернутися до директорів шкіл Токмацької громади, які з Україною в серці. Ваш внесок — це не лише про освіту, це про стійкість, про віру в майбутнє, про силу тримати світло знань навіть тоді, коли навколо непросто. Ви робите більше, ніж видно — ви зберігаєте надію і допомагаєте їй зростати.Дякуємо вам за витримку, мудрість і відданість справі. За підтримку вчителів, за турботу про дітей, за здатність знаходити рішення там, де їх, здається, немає.Нехай у вашій праці буде більше вдячності, тепла і світлих моментів. Нехай поруч будуть люди, які розуміють і підтримують. І нехай попри всі труднощі ви відчуваєте: ваша справа важлива, ваша робота має значення, а ваш внесок — неоціненний.Зі святом вас — із Днем директорів шкіл!Працюють школи — існує Токмацька громада.
Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Природа цвіте та вселяє надію на краще.Коли весна приходить на українську землю, вона не питає, де проходять кордони, не зважає на біль чи втрати. Вона просто тихо розквітає — у зелених бруньках, у співі птахів, у теплих променях сонця, що обіймають кожне місто й село. І саме в цьому природному відродженні прихована особлива сила — сила надії.Для тих, хто змушений був залишити рідний дім, хто став переселенцем, весна має гіркуватий присмак спогадів. Кожна квітка може нагадати про сад біля хати, кожен запах — про знайомі вулиці, яких зараз немає поруч. Але водночас природа ніби шепоче: життя триває. Вона показує, що після найтемнішої зими завжди приходить тепло, що навіть після руйнувань земля здатна знову родити.Для людей, які залишаються в окупації, весна — це тихий протест і віра. Коли розквітають дерева, вони нагадують: свободу неможливо знищити, як неможливо заборонити сонцю сходити. Навіть у тиші й страху серце продовжує битися в унісон з Україною. І кожен цвіт — це символ того, що правда і світло обов’язково проростуть.Природа несе в собі мудрість часу. Вона вчить чекати, витримувати, не втрачати віри. Кожен новий листок — це маленька перемога життя над холодом. І ці перемоги множаться, поки не перетворюються на справжню весну — повну, яскраву, невідворотну.Так само і наша надія. Вона може бути тихою, непомітною, але вона живе в кожному серці, яке пам’ятає дім, яке мріє повернутися, яке вірить у мирне небо. І як би не було важко сьогодні, природа щороку нагадує: усе минає, усе змінюється, і після зими завжди приходить весна.А разом із нею — повернення, відродження і нове життя.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Треба завжди пам’ятати, звідки ми родом. Бо пам’ять — це поки все, що є.Коли дім залишається далеко, коли дороги перекриті, а звичне життя обривається — саме пам’ять стає тим місцем, куди можна повернутися. Вона тримає нас на зв’язку з собою справжніми. З тим містом чи селом, де ми росли, де знаємо кожну вулицю, кожен поворот, кожен запах літа.Для переселенців пам’ять — це нитка, що не дає розірватися між «було» і «є». Це спосіб не втратити себе у нових реаліях, не розчинитися у тимчасовості. Бо навіть далеко від дому ми не перестаємо бути його частиною.Для тих, хто в окупації, пам’ять — це ще й тихий спротив. Це внутрішня правда, яку не можна забрати. Це знання: хто ти, звідки ти, з ким ти — попри все, що намагаються нав’язати ззовні.Пам’ять — це не лише спогади. Це опора. Це коріння, яке тримає навіть тоді, коли ґрунт під ногами здається чужим.І дуже важливо берегти її. Говорити про своє місто. Називати його. Згадувати людей, місця, історії. Передавати це далі — дітям, рідним, тим, хто поруч.Бо поки ми пам’ятаємо — ми не втрачені.І одного дня ця пам’ять стане не єдиним, що є. Вона знову стане реальністю.А поки — тримаймося за неї. Як за світло. Як за дім, який живе в нас. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.26 квітня в Україні відзначають День Чорнобильської трагедії — річницю найстрашнішої техногенної катастрофи в історії людства, що сталася 1986 року на ЧАЕС.. Цей день пам'яті вшановує ліквідаторів та жертв аварії, нагадуючи про екологічну та гуманітарну катастрофу, наслідки якої відчутні досі.. У 2026 році виповнюється 40 років з дня трагедії. • Дата катастрофи: В ніч на 26 квітня 1986 року, о 01:23, стався вибух на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС. • Масштаби: В атмосферу викинуло величезну кількість радіоактивних речовин, забруднивши значні території та змусивши евакуювати понад 115 тисяч людей. . • Значення: Ця дата — символ великої трагедії, відповідальності та героїзму ліквідаторів, які ціною власного життя зупинили поширення радіації.Багато токмачан брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Це були звичайні люди — пожежники, військові, інженери, медики — які без зайвих слів поїхали туди, де було найнебезпечніше.Вони не думали про подвиг. Вони просто виконували свій обов’язок, ризикуючи здоров’ям і життям заради інших. Їхня мужність — тиха, але незламна — назавжди вписана в історію.Сьогодні ми пам’ятаємо кожного з них із вдячністю і повагою. Бо саме завдяки таким людям світ тоді вистояв. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
СБУ і Нацполіція викрили спроби рф здійснити криваві теракти у двох українських школахСлужба безпеки України та Національна поліція запобігли серії кривавих терактів у Кіровоградській та Одеській областях. За результатами дій на випередження викрито двох місцевих школярів, які на замовлення рф мали підірвати свої ліцеї та розстріляти однокласників із вогнепальної зброї.Як встановило розслідування, російські спецслужбісти завербували обох неповнолітніх через групи в Телеграмі та ТікТоку, які рашисти використовують для маніпулятивного втягування дітей у протиправну діяльність.За наявними даними, ворог проводив вербування юнаків, маніпулюючи темами досягнення «справедливої мети», захисту родичів від розправи, «покарання винних», які ображали їх у школі тощо.Що стосується двох затриманих фігурантів, то російські спецслужбісти підштовхували школярів не тільки до здійснення терактів, а й до вчинення самогубства одразу після «основного злочину». Таким чином рашисти сподівалися позбутися «зайвих свідків».Задокументовано, як 15-річний учень ліцею на Кіровоградщині отримав завдання від куратора з рф на виготовлення саморобної бомби з підручних засобів.Готову вибухівку юнак мав принести до свого навчального закладу та підірвати під час перерви між уроками.Крім того, за інструкцією ворога він планував взяти із собою рушницю свого діда та мисливський ніж, щоб самостійно добити уцілілих.Співробітники СБУ завчасно викрили неповнолітнього і задокументували його контакти з російським спецслужбістом.Під час обшуків за місцем проживання фігуранта вилучено саморобний вибуховий пристрій (СВП), складові для його виготовлення, рушницю, а також комп’ютер та смартфон із доказами співпраці з ворогом.Одночасно із цим на Одещині викрито місцевого учня на етапі його вербування рашистами.Встановлено, що російські спецслужбісти планували відправити йому поштову посилку з вогнепальною зброєю та мисливським ножем.За матеріалами провадження, цю зброю юнак мав використати для масового вбивства учнів свого ліцею.Наразі слідчі Служби безпеки повідомили 15-річному фігуранту з Кіровоградщини про підозру за ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 258 Кримінального кодексу України (підготовка до теракту).Йому загрожує до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.Триває розслідування для притягнення всіх винних до відповідальності.Комплексні заходи проводили за процесуального керівництва Кіровоградської обласної прокуратури.
Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Женіть геть думки, які роблять вас нещасними. Робіть речі, які вам подобаються…Звучить просто. Майже як порада з мирного життя. Але сьогодні, коли війна торкнулася кожного — переселенця і того, хто залишився в окупації, — ці слова набувають іншого змісту.Бо інколи думки приходять самі. Тривожні, важкі, безкінечні. Про дім, який далеко. Про людей, за яких болить серце. Про невідомість, яка не дає спокою. І здається, що від них нікуди не втекти.Але навіть у цьому стані є маленький простір вибору.Можна дозволити цим думкам заповнити все. А можна — хоча б на кілька хвилин — відсунути їх убік. Не назавжди. Просто дати собі перепочинок.Зробити щось просте. Те, що приносить хоч краплю тепла: зварити улюблений чай, прочитати кілька сторінок, подивитися у небо, поговорити з рідною людиною, згадати щось добре.Це не втеча від реальності. Це турбота про себе.Бо щоб вистояти — потрібні сили. А сили народжуються не лише з витримки, а й з маленьких радостей, які ми дозволяємо собі навіть у найтемніші часи.Тим, хто в окупації, ці миті особливо цінні. Вони тихі, непомітні, але дуже важливі. Це внутрішній простір свободи, який неможливо відібрати.Тим, хто далеко від дому, ці миті допомагають не втратити себе. Не розчинитися у втраті, а зберегти світло всередині.Женіть геть думки, які руйнують вас. Не силою — а ніжністю до себе.І робіть те, що нагадує: ви живі. Ви відчуваєте. Ви тримаєтеся.А значить — ви вже сильніші, ніж здається.І навіть зараз, попри все, у вас є право на маленьке щастя.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.«Місто чужих людей» — так сьогодні звучить Токмак. Русня вкрала у токмачан їх домівки.Місто, яке колись було впізнаваним до дрібниць — у голосах, у поглядах, у звичних обличчях на вулицях, — тепер наповнилося незнайомими. Чужими. Тими, кого ніхто не знає і кому ніхто не довіряє.Вулиці ніби ті самі. Але відчуття — інше.Люди говорять, що місто змінилося не лише зовні. Воно змінилося всередині. З’явилося багато нових облич — незрозумілих, насторожуючих, таких, що порушують звичний ритм життя. І разом із цим зникло головне — відчуття безпеки.Містяни почуваються чужими у власному домі.Особливо важко старшому поколінню. Ті, хто все життя прожив у цьому місті, сьогодні намагаються якомога рідше виходити на вулицю. Уникають розмов, навіть із сусідами. Бо з’явився страх — неочевидний, але постійний.Страх слова.Страх бути почутим не тими.Страх, що звичайна розмова може обернутися доносом. Що хтось із тих самих «чужих» або навіть знайомих завтра напише, скаже, передасть — і тебе заберуть. Туди, звідки не завжди повертаються.І тоді мовчання стає способом виживання.Соціальна напруга відчувається у всьому. У поглядах, які більше не затримуються. У розмовах, що обриваються на півслові. У відстані між людьми, яка раніше не існувала.Довіра руйнується.А разом із нею — і відчуття спільноти.І це, здається, не випадково.Бо коли люди перестають довіряти одне одному — вони стають слабшими. Роз’єднаними. Самотніми у власному місті. І тоді легше витіснити, змусити поїхати, змусити відмовитися від свого.Місто поступово наповнюється чужими — не лише людьми, а й правилами, страхами, тишею.А свої — зникають із вулиць. Але не з пам’яті.Токмак ще пам’ятає себе іншим. Живим, відкритим, своїм. І це пам’ять, яку неможливо стерти жодною присутністю чужих.Бо місто — це не тільки будинки і дороги.Це люди.І поки живе пам’ять про справжній Токмак — він не стане повністю чужим. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
TGLIST.COM.UA
