Після роботи вона вийшла з офісу з твердим наміром нічого не робити. Ні подвигів, ні розмов, ні спонтанних рішень. Просто дійти додому, зняти взуття і мовчати. Хоча б пів години.
План зруйнувався вже на зупинці.
Автобус не приїжджав. Десять хвилин — нічого. П’ятнадцять — теж. Вона зітхнула, пішла пішки й дорогою вирішила зайти в супермаркет: «Швидко, тільки хліб і щось до чаю».
У магазині, як завжди після сьомої, був особливий настрій: люди рухались повільно, дивились на полиці так, ніби шукали сенс життя між макаронами й гречкою. Вона взяла кошик, хліб, чай… і ще сир. І яблука. І печиво, яке «давно хотіла спробувати».
На касі перед нею стояв чоловік із двома пляшками мінералки й дуже серйозним обличчям. Коли касирка пробила покупки, він раптом нахилився до неї й тихо сказав: — Ви не помітили, що сьогодні всі втомлені?
Вона автоматично кивнула. — Помітила.
— От і я, — сказав він і пішов, ніби сказав щось надзвичайно важливе.
На виході з магазину вона зрозуміла, що залишила пакет на касі. Повернулась, вибачилась, забрала. Через хвилину з’ясувалось, що пакет порвався, і яблука розкотились просто по тротуару.
До збирання долучились одразу троє: бабуся, яка коментувала кожне яблуко, підліток у навушниках і той самий чоловік із мінералкою. Він мовчки подав останнє яблуко й сказав: — День такий. Але нічого, він майже закінчився.
Додому вона прийшла пізніше, ніж планувала, з трохи побитими яблуками, дивним печивом і раптово добрим настроєм. Вона зняла взуття, сіла на кухні й засміялась — не голосно, а для себе.
Бо день справді був важкий. Але, як з’ясувалось, не без гумору.