Частина 1

У селі Глибоке, де навіть гуси ходили поважно, мов старости, жив собі Петро — чоловік із таким хитрим прищуром, що люди казали: “То не Петро, то ціла податкова у мініатюрі”. Петро мав дві великі мрії: знайти скарб гетьмана (бо “десь же він мусив його закопати, не в банку ж той скарб”) і довести сусіду Семену, що той металошукач — не “пищалка для дурнів”, а серйозна наука.
Семен, навпаки, вважав, що серйозна наука — це самогонний апарат і “експериментальна” дегустація. Тому як Петро вперше вийшов у поле з металошукачем, Семен стояв на воротях, наче прикордонник, і коментував:
— Петре, ти як археолог… тільки без диплома.
— А ти як філософ, — відказав Петро, — тільки у пʼяному стані.
Того дня в Петра був особливий план. Дід Марко, найстаріший у селі, якого боялись навіть комарі, бо він їх “словом давив”, сказав вчора у магазині:
— Як підеш стежкою до старого дуба та знайдеш камінь із хрестом, не смій його чіпати. Бо там “все не просто так”.
Петро почув “все не просто так” — і в його голові одразу заграла музика пригод. Бо що може бути “не просто так” у селі, де найбільша таємниця — хто вкрав з клубу мікрофон у 2007-му?
Зібрав Петро спорядження: металошукач, лопату, пляшку води, бутерброди з салом і часником (бо як без оберегу?), і ще… бабусину хустку.
— Нащо тобі хустка? — підозріло примружився Семен, який таки пристромився піти “для контролю якості пригод”.
— Щоб скарб красиво діставати. Урочисто. — Петро не моргнув.
— Ага. Значить, скарб. То я з тобою. Бо в тобі урочистість, а мені — частка.
Вони йдуть стежкою, сонце пече, вишні червоніють, а Семен несе… казанок.
— Ти шо, варити зібрався?
— Ні, — сказав Семен серйозно. — Це для психологічного тиску на удачу. Побачить казанок і сама в нього впаде.
Петро вже хотів відповісти щось мудре, але металошукач раптом піііііп! — так, що навіть жаба в канаві злякалась і зробила вигляд, що вона не жаба, а камінь.
— О! — Петро став як укопаний. — Чуєш? Це… золото?
— Або цвях, — філософськи відповів Семен. — У нас в країні або скарб, або цвях. Третього не дано.
Вони копають. Земля суха, лопата дзенькає об камінь, а потім — дзень! — щось металеве.
Петро викопує… стару іржаву підкову.
— Це на щастя! — вигукнув Семен, як ніби підкова щойно виплатила йому кредит.
— На щастя, — буркнув Петро. — Але я хотів на “багатство”.
— Та щастя теж валюта, — не здавався Семен. — Просто курс нестабільний.
Петро хотів кинути підкову назад, та раптом із кущів виліз… кіт. Такий товстий і серйозний, що здавався місцевим депутатом у котячому світі. Кіт подивився на підкову, на Петра, на Семена, і, не питаючи дозволу, пішов попереду стежкою — ніби сказав: “За мною, люди. Я знаю, де скарб.”
— Ти бач! — прошепотів Семен. — Це ж знак.
— Це ж кіт, — прошепотів Петро. — Але… гаразд. Хай буде знак.
Вони пішли за котом. Кіт привів їх до старого дуба, а під дубом — камінь із хрестом. Той самий.
— Дід Марко казав не чіпати, — тихо сказав Петро.
— Дід Марко казав “не смій”, — уточнив Семен. — А “не смій” — це якщо без напарника. А нас двоє.
І тут металошукач піііііп! так, що в Семена навіть казанок задзвенів.
Петро ковтнув слину:
— Добре. Тільки обережно.
Вони підважили камінь. Камінь важкий, але зрушився — і з-під нього відкрилась… кришка. Стара, дерев’яна, з залізними смугами. Схоже на скриню.
Петро аж хустку витяг.
— Оце воно… — прошепотів він, як у фільмах.
Семен зняв кепку:
— Я відчуваю запах пригод… і трохи грибів.
Вони відкрили скриню.
Всередині лежало… три речі:
старий мідний дзвіночок,
зошит у шкіряній обкладинці,
і… пляшка з корком.
Семен заглянув, понюхав пляшку й ледь не зомлів:
— Петре… Це не скарб. Це хімія. Тут або еліксир, або дідова настоянка “від усього”.
Петро взяв зошит. На першій сторінці було написано кривим почерком:
“ХТО ЦЕ ЗНАЙДЕ — ТОЙ НЕХАЙ НЕ ПАНІКУЄ. Я НЕ ГЕТЬМАН. Я — ДЯК ОМЕЛЬКО.”
— Дяк Омелько? — Семен округлив очі. — Ти чув колись про гетьмана Омелька?