Я була вже школяркою. Десь 1-2 клас. Я прибігла додому заплакана. Треба сказати, що ще з дитинства я плачу дуже рідко. А тут... Мене образив односелець. Москаль. То не прізвище. Усі його так поза очі називали. Його місцева жінка привезла, як чоловіка з росії. Як образив? Розповідаю. У селі завжди було прийнято одне з одним вітатися. І зі своїми, і з чужими. У нас переважно казали "Добрий день". Зважте, що то були застійні 70-і, мама - вчителька школи, тато - агроном в колгоспі. І я в свої сім років вже твердо знала, з ким можна вітатися "Слава Богу", а з ким ні. Ото біжу я курною сільською дорогою, мене за сіллю баба в крамницю послала, на зустріч отой сами таваріжч москаль. -Добрий день!-Драстє, хахлушєчка! -Яка я вам хуюшечка?Ну що почула, то почула. І бігом додому вся в сльозах. Мене довго заспокоювали і мама переконувала, що я просто недочула. Що то нормальне слово. Дід нахмурився. -Діду, а що таке хахалушєчка. Я хіба вона?Все одно не точно я це слово вимовляла.-То погане слово. Не нормальне, Миросю. Чуєш, Зою (то до мами), не нормальне. Треба з тим шось робити.І зробив. Десь за два дні прийшла до нас на розборки жінка того самого москаля. Діда не було вдома. Була баба.-Ганю, шо то твій Петро собі позволяє? Ше кум називаїці( Мій йому по-людськи : "Драстє, Васіліч!" А твій!? "І тобі драстє, кацапе". Хіба так можна?Баба заставила діда піти перепрошувати за кровну обіду кума. Бо що люди скажуть, бо ж куми, бо ж не по божому.Дід пішов. Але то треба було знати мого діда.Бо після цього зустрічаючи дядька москаля на вулиці й кажучи:-Добрий день!Я чула:-Добрій дєнь, казачкя! Як там Васіліч?До речі, за все своє довге життя в українському волинському селі дядько москаль мови так і не вивчив. Говорив на якомусь дикому суржику. Зате всі його діти-внуки говорять мовою та вважають себе українцями. Отака лагідна українізація, але вже в другому та третьому коліні.