Від реальності не сховатися навіть в книжках, навіть у власних романах у жанрі міського фентезі , які писалися до 2013 року. Зараз перечитую свій давній роман "Зірка для тебе" (писано в 2012), готуємо з прекрасним українським видавництвом його до перевидання у новій редакції, і затерпаю, на деяких уривках таких несподіваних. У мене в романі є героїня Руфіна-Рая (кримська татарка). Вона народилася у 1946, після другої світової. Вона пізня дитина у батьків. Старших своїх братів вона не знає. Їх забрала війна. Один з братів загинув, ще один зник безвісти. Це не випадкова історія. Я її майже не вигадала. З пані Руфіною, реальним прообразом героїні, я познайомилася на пляжі в Алушти в далекому 2006 році. Вона продавала пахлаву. Дуже смачну пахлаву й усім хто говорив мовою, робила гарні знижки. Розговорилися. А ще рідний брат моєї бабусі Ганни, Андрій-Андрійко, теж з другої світової не повернувся. Молодий, красивий, наречений. Зник безвісти. Прабаба Степанида відмовлялася вірити, що Андрійко мертвий. І коли помирала, їй примарилося, що він стукає у вікна, гукає "Мамо-мамо! Відчиніть. Я вернувся". Так вона й померла з усміхом на устах. Дочекалася таки. Син з війни повернувся. Ми пов'язані з минулим невидимими нитками. Вкотре історія повторюється і це не фарс. Ой, не фарс. Ворог той самий. І вже праправнуки йдуть в бій. Довкола стільки смертей, болю та розпачу, оплакувань та глибокої віри, а паралельно, зовсім поруч, за стіною, інший світ, де цього нема. Є звичайні будні звичайної родини, в якій всі вдома, живі-здорові-веселі (може хіба трохи налякані ТЦК) і для яких, то не їхня війна, хоч вони і патріоти й фист набожні люди. Однак, глибокої віри там також нема. Є фарисейство. Так і живуть, типу по божому, але без Бога. Зрештою, в кожного свій Бог. " Її брати не повернулися з другої світової. Старшому було двадцять два, коли мама в березні сорок четвертого отримала похоронку. Він похований у Чехії, менший того ж таки сорок четвертого, у квітні, зник безвісти. Відразу двох синів забрала війна — отаке горе для батьків. Та мама ніколи не вірила, що її менший загинув. Коли в травні сорок четвертого вбивця та маніяк Сталін висилав із Кримського півострова корінних мешканців татар, їхню родину не зачепили. Хтозна чому? Пощастило? Чи тому, що сини загинули на війні? Чи, може, просто ліньки було бездоріжжям пхатися в глушину, щоб забрати двійко людей, які жили так далеко від цивілізації? Руфіна народилася, коли родина вже й не думала про батьківство — мамі на той час виповнилося сорок п’ять. Дитя, напевно, і врятувало родину від розпачу. Бо ж і маминих, і татових рідних братів та сестер з великими родинами вивезли бозна куди, на чужину. Вони лишилися самі-самісінькі, хай і на рідній землі. Ох, людина — не пальма. Вона звикає до всього — і до немилостивої спеки, і до крижаних завій. Призвичаїлися. І коли десь п’ятдесят четвертого врешті віднайшлися татові брати й покликали їх до себе, мама категорично відмовилася їхати на чужину. Та була ще одна причина. Мама так і не замирилася зі смертю молодшого сина. У сповіщенні — не похоронці — було написано: «Безвісти зниклий», — отже, син може будь-коли вернутися з війни. І кого він застане в рідній оселі? Ні, вона не поїде… Отак вони й жили. — Коли мама у вісімдесят п’ять років помирала, то марила і раз по раз все шепотіла: «Донечко, рідна! Хтось стукає у вікно. Може то синочок з війни вернувся?». Але то був тільки вітер, який торохкав у шибку дощем. А коли настав час відходити, обличчя мами раптом просвітліло і вона прошепотіла: «Синку, ти повернувся. Дочекалася, синку..."© Зірка для тебе_Дара Корній