Не вітаю з днем журналіста, а констатую, що ця професія, особливо, політична журналістика - для відчайдушних, сміливих, бунтарів та індивідуалістів, якщо звісно цікавитись чимось більшим, ніж «зливи», свого часу «темники» та правила, які встановлюють політики, маючи бажання тримати журналістів в рамках. До речі, політики та політичні журналісти місцями дуже схожі типажі, тому нам часто буває важко разом, але неодмінно цікаво. Я зважаю на цензуру війни, але вона точно не заважає ставити незручні питання представникам всіх державних органів, інакше ти вже не журналіст - ти придаток до влади. Наприклад, було б дуже цікаво спитати, чому канал проросійського депутата Вадима Столара Київ Лайф досі може спокійно висвітлювати всі події Офісу президента та президента, і до нього в ефіри ходять різні нардепи? Чому ряд дійсно крутих спікерів у владі обмежені у спілкуванні, натомість, я зараз подивилась чергове інтерв’ю Андрія Єрмака марафону? До речі, ніхто там не спитав які у нього повноваження представляти Україну у США і чому туди не поїхав міністр закордонних справ Андрій Сибіга? Але про поїздку я ще розповім, не заради критики, як завжди, хочу дати інформації з іншої сторони. Чому деякі журналісти забули як це: ставити незручні питання, трохи більш складні ніж те, що описують у тг каналах?Питань ще багато. Але сфокусуємось на тому, що багато у чому українська журналістика, у тому, що стосується висвітлення війни так точно - дасть фору багатьом іноземним журналістам. Дякую нашим воєнкорам ❤️ Я не за все хороше проти всього поганого, я за те, щоб завжди було цікаво, і, бажано ексклюзивно. Дякую, що читаєте, дякую, що слухаєте, дякую, що інформуєте. Я дуже люблю інформацію. Державних орденів не маю, моя нагорода - це увага та цитованість.