Бог, який створив цих вартих похвали людей, справді має рацію, вважаючи, що їх скромний добробут та щастя дітей не достатні, щоб зробити їх благословенними: все це так чи інакше з них опаде, і якщо вони не навчаться пізнавати Його, то пропадуть. Ось чому Він завдає їм турбот, заздалегідь попереджуючи про цей недолік їхнього життя, який вони одного дня усвідомлять. Між ними і усвідомленням їх власної потреби стоїть життя для самих себе і для своїх сімей, тому Він робить життя менш солодким для них. Я називаю це Божою покорою, бо недостойно махати прапорцями Богові, коли наш корабель йде на дно; недостойно приходити до Нього, як до останнього притулку, пропонувати Йому “наше власне”, коли з нього вже нема жодної користі. Якщо би Бог був гордий, Він навряд чи примирився б з нами на таких умовах. Але Він не гордий, Він обнижується, щоб здобути; Він приймає нас, хоч ми показали, що надаємо перевагу будь-чому, лиш не Йому; а приходимо до Нього тільки тому, що на даний момент не маємо “нічого кращого”. Цю саму покору видно у всіх Божих закликах до наших страхів, які турбують достойних читачів Святого Письма. Навряд чи це великий комплімент Богові, що ми вибираємо Його, як альтернативу до Пекла: але Він приймає навіть це. Ілюзію самодостатності — сотворіння заради самого сотворіння — треба похитнути; і за допомогою турбот чи страху перед турботами на землі, за допомогою голого страху перед вічним полум’ям Бог руйнує її, “неуважний до Своєї слави зменшення”. Ті, що хотіли б, щоби Бог Святого Письма був більш етичний, не знають, чого вони просять. Якби Бог був кантіанцем, котрий не прийняв би нас, аж поки ми б не прийшли до Нього з найчистіших і найкращих мотивів, хто тоді був би спасенний? І ця ілюзія самодостатності найсильніша, можливо, саме у деяких чесних, добрих і поміркованих людей, а тому на таких людей мусить впасти нещастя.Проблема страждання#theproblemofpain#lewisdaily